Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Справді? — усміхаюся. Цікаво, що він там написав про себе. Колись змушу його показати. — І як?

— Ніяк. Це не мало сенсу. Я передивлявся ті фото й описи, але на мене це не діє. Це мусить статися в реальності. Я швидко видалив профіль. Ну, і, власне, тоді я намагався знайти ту дівчину, але безуспішно. А потім зустрів Беату…

— І… Анжеліку… і Марту.

— Ну, так. Неважливо. Дійсно, лягай уже спати.

— Точно. Мені потрібно виспатися перед концертом.

— Ти зіграєш ту пісню?

— Яку пісню?

— Ну… оту, що ти написала.

— Та де, тату, припини.

— Зіграй. Якщо він для тебе важливий… це справді щось особливе. А я чув через двері, як ти її співаєш.

У тебе дуже гарний голос. А слова просто чудові. Зіграй. Побачиш, ти ніколи про це не пошкодуєш. Знаєш, іноді я думаю, що міг би зробити більше.

— Більше?

— Знаєш, іноді людині спадає на думку зробити щось особливе для того, кого вона любить. Купити великий букет троянд без приводу, або, не знаю, зробити балончиком великий напис на Палаці культури, розумієш? Але зазвичай цього не робиш. Бо страшно видатися дурним. А це насправді не дурне. Якщо вже наважуєшся на такий жест, то незалежно від наслідків і як воно закінчиться, спогад лишається на все життя, розумієш?

Я киваю.

— Ох, пізно як. Вибач, доню, за цю сповідь, але я випив трохи коньяку, бо перехвилювався, де ти є. Це такий дивний вечір.

— Для мене теж. Багато чого сталося, — кажу. Але не додаю, що мене не полишає передчуття, що має статися ще щось. Але що саме?

Не думав, що так сильно хвилюватимусь перед тим концертом, а все ж. Може, я не створений для виступів на сцені, бо коли відсувають завісу, і я бачу, скільки людей зібралося в глядацькому залі, мене кидає то в жар, то в холод. Опта каже, щоб я не переймався, і навіть думає, чи не підрум’янити мені трохи щоки своєю помадою, бо я буцімто шалено блідий, але як на мене, це зайве.

Я боюся розклеїтися й не зіграти. Щойно тепер я згадую концерти в музичній школі наприкінці навчального року, це був справжній кошмар. Я так боявся помилитися. Щоправда, я ніколи не помилявся, навіть коли мені здавалося, що в мене дерев’яні пальці, і я забув усі ноти. Кажу про це Опті, а вона, як завжди:

— Думай не про страх, а про те, що ти ще ніколи не помилявся. І сьогодні теж так буде. А якщо помилишся, то всміхнешся й імпровізуватимеш.

І цієї думки я тримаюся. А зрештою, доки ми сидимо за лаштунками, швидко переконуюся, що всі учасники дуже напружені. Дехто переляканий. Усе ж таки, сцена — це сцена.

Наш виступ у самому кінці, не найкращий варіант. Я б хотів швидше покінчити з цим. Але Опта каже, що завдяки цьому журі нас запам’ятає. Ну, це її думка, вона все, як завжди, сприймає крізь рожеві окуляри. Я почуваюся, мов налякана миша. Втішаю себе, що це шкільний конкурс. Може, хтось буде так само недолугий, як я.

Із-за куліс слухаємо інших виконавців. Усяке є. Але хай там як, а «Бітлз» ніхто не співає. Ми точно будемо оригінальні.

Цікаво, чи прийшли бабуся з Вікою. Вони збиралися. Бабуся вирішила взяти таксі й приїхати, аби я не сумував, що немає мами. Та коли я після обіду виходив на репетицію, бабуся ще не знала, чи почуватиметься достатньо добре. А я теж не хотів тиснути на неї. Може, і краще, що вона не побачить, як онук робить із себе ідіота…

Минуло понад годину, коли врешті настає наша черга. Мене трусить від нервів, а Опта вдає, наче її це взагалі не хвилює, хоч вона теж якось зблідла. Йде першою, зі своєю чорною гітарою, я дивлюся, чи вона точно не забула каподастр, але ні. За нею я, на цибатих, тремтячих ногах. Сподіваюся лише, що із залу не видно, як вони в мене тремтять. Починаємо. «Yesterday». Поки що все добре. Лунають навіть якісь оплески, а я витираю рукою чоло й дивлюся на глядачів. Є бабуся й Віка! А в іншому ряду бачу Оптиного тата. Граємо далі. Коли завершуємо третю пісню, оплески навіть цілком пристойні. І тоді стається щось несподіване. Ну, для мене. Я не очікував, ми взагалі про це не домовлялися. Опта каже:

— І на завершення, остання пісня.

«Матінко, яка пісня?!» — думаю. Адже ми більше нічого не готували.

— Я б хотіла присвятити її Феліксові за те, що він погодився виступити тут зі мною. І підтримував мене. Я сама її написала.

Знаю-знаю, що в цю мить колір мого обличчя достоту такий, як у бурякових крісел у залі. Сиджу, скам’янілий, біля піаніно, і не знаю, куди себе подіти. Зі мною в житті ще не траплялося нічого подібного! Опта починає.

Хоч і далеко, для мене ти