Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Насправді поруч майже.

Мокнеш в шкарпетках, дощ цебенить

І криком голосить павич.

А я помираю. Помираю від щастя. А коли закінчується перший куплет, я знаю, точніше думаю, що в мене вийде зіграти, мелодія простенька, мав би… просто кладу пальці на клавіші. І тут двері до залу відчиняються й заходить… так, звісно. Заходить, а радше вбігає, розкуйовджена і в пальто. Мама. Стає біля стіни.

Граю. Граю, наче в житті не робив нічого іншого, тільки був тут і слухав цю пісню. І якби я міг вибрати момент життя, у якому хотів би залишитися назавжди, примусити щось повторюватися знову й знову, майже, як ото фігурки Миколаїв за вітриною перед Різдвом продовжують без кінця роздавати подарунки, то саме в цьому моменті я б хотів залишитися. Сьомий Важливий Момент — я знаю, відчуваю, що ніколи в житті не зможу пережити нічого прекраснішого.

Ми залишаємо сцену, і щойно опиняємося за лаштунками, я кидаюся Опті на шию. Міцно притискаю її до себе й цілую, навіть не переймаючись, що хтось може сюди зайти, взагалі нічим не переймаючись. Врешті нам доводиться звідси вийти, я навіть забув про маму і про все, а треба ж піти привітатися. Розлучаємось на мить, я йду шукати своїх, а Опта — тата.

— Привіт, мамо, — кажу. — Я такий радий, що ти приїхала. Навіть не уявляєш, наскільки! Ми гадки не мали, що ти будеш!

— Я подзвонила додому, але ти вже був на репетиції. Бабуся сказала, що концерт на Ловіцькій. Я сподівалася встигнути. На щастя, ви виступали останні. Але ця пісня твоєї подруги… Чесне слово. — вона всміхається до мене й раптом дуже міцно обіймає. — Ну… це було щось.

— Пішли, познайомлю тебе з Оптою, — кажу. — Вона моя найкраща подруга.

— Подруга, — хихоче Віка. — Аякже. «Пригорни мене, пригорни мене й цілуй», — повторює вона слова пісні, і я знову червонію як рак.

— Віко! Припини, — осмикує її бабуся. — Я дуже пишаюся тобою, — каже вона мені. — Ти чудово грав. А особливо ту останню пісню. Зі справжнім почуттям.

— Я не репетирував. Це була імпровізація.

Раптом бачу, що поруч стоїть Опта з татом.

— Я казала, Феліксе, що найкраще імпровізувати. Я теж не планувала співати цю пісню. Тато переконував мене, та я соромилась.

— Зовсім дарма, дитинко, — каже бабуся. — Пісня чудова, у тебе талант. А таланту не варто соромитися.

Моя мама й Оптин тато нічого не кажуть, а я розумію, що вони ж незнайомі й уже відкриваю рота щось сказати, коли раптом дивлюся на них і дивуюся. Бо вони стоять, завмерши, і дивляться одне на одного.

— Мамо, познайомся…

— Ми знайомі, — каже тато Опти.

— Знайомі? — дивується Опта. — Тобто?

— Ми вчилися в одному класі.

— О Господи. Світ таки тісний! — вигукую зі сміхом. — Я нещодавно читав, що між будь-якою людиною у світі й другою не більше, ніж дві інші. Це означає, що я точно знаю когось, хто знає когось знайомого, наприклад, з Бараком Обамою.

Я нервово балакаю, бо бачу, що щось відбувається. Бо вони мовчать і продовжують дивитися одне на одного. Стає трохи ніяково. Чи якщо я через років п’ятнадцять-двадцять зустріну когось із однокласників, то теж заціпенію на п’ять хвилин і витріщатимусь? Дивно це. На щастя, чуємо, що зараз оголошуватимуть результати. І що? Ми перемагаємо, справді, перемагаємо!

«За чудову польську інтерпретацію пісень „Бітлз“, а насамперед за останню пісню, написану Отилією Михальською, яка особливо зворушила серця журі…»

Ми отримуємо дипломи й п’ятсот злотих. Я хочу, щоб Опта взяла їх собі, але вона опирається.

— Ми виступали разом, то поділимося.

— Але це завдяки твоїй пісні.

— Я не певна, — шепоче Опта, — що це моя пісня.

— Не розумію. Адже ти казала…

— Феліксе… Ця пісня б не народилася, якби не ти. Тож вона не лише моя. А зрештою, тобі ж потрібні гроші, щоб кудись мене водити й узагалі.

І сміється. Цим своїм найчарівнішим, найдзвінкішим сміхом, який потрібно записати й зберігати як еталон у Севрі під Парижем.

Бабуся оголошує, що такий чудовий вечір слід відсвяткувати. І чути не хоче, що вона, мабуть, утомилася і що ті не хочуть нав’язуватися. Тож ми разом їдемо до нас машиною Оптиного тата. Це здоровенна машина, бо тато Опти працював у великому рекламному агентстві, їздив нею з моделями на зйомки. Зараз він, здається, не працює, і хоче цю машину продати — на щастя, ще не встиг. Без проблем поміщаємося всі ми й гітара. А бабуся всміхається кутиком вуст, коли мама каже, що в нас навіть немає, чим почастувати гостей.

Виявляється, бабуся з Вікою спекли шоколадний пиріг, справжній брауні, духмяний і солодкий, який тане в роті. І потім ми сидимо у вітальні, де я зовсім не встиг прибрати через усі ці перипетії, але ніхто цим особливо не переймається. А бабуся все більше приглядається до Оптиного тата й каже: