Андрій Новік - Останній спадок

Усі перезирнулися, не розуміючи, про що йдеться, та уточнити не стало духу нікому. Аманда Ворд раз по раз дещо занотовувала до свого записника.

— «Коли настане час, я сам з вами зв’яжуся» — ось про що йшлося в кількасекундному ролику того італійця, — пояснив Гендерсон. — Відео знято незадовго до вильоту в одному з кафе аеропорту Ciampino в Римі. Він чекав на нас.

— Що це означає? — не витримав Рамірес.

— Те, що ми досі не знаємо, чи варто довіряти Вінченцо Аллеґро. І що найгірше — коли ми робитимемо зайві рухи, можемо отримати неочікувані наслідки. Саме тому я й відрядив Бойда до Львова стежити за всім ізсередини. Якщо все складеться чудово, маємо бути готові.

— Раміресе, налагодь стеження за ось цими людьми. — Гендерсон підсунув чоловікові аркуш із переліком імен і довгими рядками цифр навпроти кожного. — Глобальне. І якщо я кажу «глобальне», це означає, блядь, глобальніше нікуди.

— Зрозумів, — кивнув Рамірес.

— Dick , — гукнув Гендерсон голові підрозділу програмного забезпечення виконавців .

— Так, сер.

Лі Діксон ледь не тремтів від звертання боса. Страх, повага та гнів змішалися в одному казані емоцій. Чоловік досі не міг зрозуміти, що забув на такому важливому зібранні якийсь зачуханий програміст.

— Опрацюй якомога більш ретельно Мелані Маєрс і Вінченцо Аллеґро. Дістань усі файли з їхніх комп’ютерів, їхню переписку й так далі. Треба перевірити їх на можливість співпраці.

— Гаразд.

— Дональде, — погляд Гендерсона вп’явся в чоловіка міцної статури з короткою світлою стрижкою та найбільш упевненого з присутніх, — запускай аналог проекту Istanbul.03 . Нехай твої хлопці підготуються якнайкраще. Цього разу все має бути обережно, але дуже голосно. Деталі надішлю за годину.

— Це трохи раніше, ніж ми планували, — спробував висловити сумнів Дональд Руфус, однак одразу випростався. — Я поговорю з хлопцями.

— А ти, Амандо, потурбуйся, аби всі великі європейські й американські ЗМІ були напоготові. Скеруй їх у правильне русло, підкинь кілька кісточок, аби привернути увагу. Жодна людина не повинна нічого пропустити. Також про всяк випадок підготуй прес- конференцію щодо того нью-йоркського зі зброєю. Якщо бити, то відразу всіма флангами.

— Так, містере Гендерсон.

— І гадаю, не варто нагадувати про абсолютну конфіденційність ситуації. Не будьте Маєрс.

— Так, — кивнула жінка, а за нею й усі решта.

— З твоїм любим другом охоронцем інформацією не ділитися! Інакше полетять голови в обох.

Аманда зашарілася від згадки про Майка Шаффілда й уваги присутніх. На неї дивилися хто з осудом, хто зі співчуттям, але жоден не глянув із підтримкою. «Жити стає набагато веселіше», — подумалось Аманді.

— Поки вільні, — кинув Гендерсон. — Сподіваюся, вам зрозуміло, що відтепер кожен мусить завжди бути на зв’язку. Якщо я кажу прибути негайно, усі прибуваєте негайно. Кажу щось зробити — виконуєте швидше, ніж перднете.

Чоловіки ковтали слину, побоюючись, чи не роблять це надто голосно.

— Back to work! [78] Повертайтеся до роботи ( англ. ). — гаркнув Білл Гендерсон й енергійно заплескав у долоні.

Не чекаючи на повтор наказу, усі вибігли із зали, мов навіжені, залишивши боса на самоті. Гендерсон важко потер обличчя долонями та сперся ліктями на стіл. Очі пекло від недосипання. Упродовж останніх днів він майже не спав. Це його лякало найбільше.

Праворуч стояв чорний і громіздкий восьмимісний Ford Galaxy . Моє тіло струсонув мандраж, поволі заступаючи відчайдушну сміливість. Я все ще вагався, чи вдалою ідеєю було погодитися на зустріч із цими людьми.

«Дупа буде або зараз, або трохи згодом, то чого боятися?»

Заштовхавши руки до кишень, — а тільки так вдавалося приховати їхнє відверте тремтіння, — я підступив до автомобіля. Задні дверцята відразу розчахнулися, і з авто вийшов чолов’яга в чорних штанях, білій сорочці із закасаними рукавами й дорогим золотим годинником на зап’ястку. Середній зріст, коротко підстрижене русяве волосся й дрібна щетина на щоках, підборідді й шиї — від самого його вигляду ставало млосно. Чоловік показав рукою вглиб авто й промовив:

— Сідай.

Це був не той чоловік, який розмовляв зі мною телефоном. Його українська звучала чітко й виразно, без будь-якого акценту.

Я опинився на середньому сидінні другого ряду в оточенні кремезних чоловіків: двоє сиділо з обох боків від мене, а ще двоє — позаду. Чомусь усі вони скидалися на колишніх військових: їхні обличчя не були спотворені інтелектом, носи в кількох місцях здавалися вибитими й незграбно вправленими назад, а щоки й шиї вкривали давні шрами. Водій наче вичікував на якусь команду, поклавши обидві руки на кермо й час від часу поглядаючи на мене в дзеркальце заднього огляду. Праворуч від нього сидів іще один, такий самий на вигляд, як і решта, чоловік у білій сорочці без краватки та з розстебнутими на ній двома верхніми ґудзиками.