Андрій Новік - Останній спадок

Хлопчик укотре обвів кімнату поглядом, сподіваючись, що все це просто жахливий сон, чиясь химерна вигадка, що ось-ось тато торкнеться його плеча — і він прокинеться. Проте нічого не змінювалося, усе залишалося так, як кілька хвилин тому. Лука важко зітхнув і ступив крок назустріч болісному відпочинку.

«Татку, де ти? Забери мене звідси, прошу…»

Хлопчик так сплакався, що його тіло стрясали лише поодинокі схлипування. Він тримався мужньо, як колись учив батько, і нещадно картав себе, що довірився тому чоловікові, знайоме обличчя якого зіграло з ним злий жарт.

«Забери мене, татку… прошу!»

Овальний майданчик у парку обступала стіна кучерявих кущів і гінких дерев. За п’ятнадцять хвилин мого сидіння тут повз пройшла, міцно тримаючись за руки, лише одна закохана парочка. Час руйнував внутрішній баланс, і за хвилину мене теліпало, мов епілептичного діда. Я мушу знайти Луку! У голову лізла здогадка, що це просто маневр поліції, таке собі розкидання сітей, аби заманити злочинця. Ті думки вже не проскакували час від часу, вони настирливими мухами дзижчали у вухах, доводячи до шалу. Ще мить — і я б узявся шматувати сорочку чи виламувати з паркової лавки дошки. Навіть сонце, що не випалювало безжалісно засмаглу шкіру, а лагідно пестило її, сіючись крізь крони дерев, не гамувало мого неспокою.

Я сидів на твердих дошках уже майже десять хвилин, коли почув якесь пищання. Такі звуки може видавати тільки старий кнопковий телефон із монофонією, захований десь, наприклад, під подушкою. Я взявся вишукувати джерело пищання. Воно долинало звідкілясь неподалік. Я скочив на ноги та підбіг до смітника — на мою думку, джерела звуків. Під купою порожніх пачок з-під цигарок, папірців від морозива та зогнилих яблучних качанів вібрувала чорна пластмасова коробочка. Це був дешевий кнопковий телефон марки Bravis . На екрані висвічувався якийсь номер. Невже це він ? Від самої думки про синового викрадача кінчики пальців почали дрібно поколювати. Кляті фанатики Голлівуду .

— Алло.

— Нарешті, пане Кравець, ми з вами зв’язалися.

Той самий акцент, що й у телефоні Ірини. Скидалося на те, що чоловік говорив не злісно чи навіть серйозно, а радше всміхаючись.

— Тільки не питайте, чому не приклеїли його під лавою скотчем. Таке буває лише у фільмах. Невже люди не розуміють, що його видно?

— Ви за мною стежите? — нарешті схаменувся я.

— Перепрошую?

Чоловік нібито не розчув моїх слів.

— Ти де? Покажися, гнидо!

Я роззирався навсібіч, обмацуючи поглядом кожен кущ, кожну крону. Будь-який шерех тепер здавався підозрілим.

— Покажи своє гниле обличчя, суко!

За пам’ятником почулися приглушений дитячий сміх і вигук літньої жінки. Я наполохано крутив головою на всі боки. Куди дивитися? Звідки вони можуть вискочити? Необачно залишатися на відкритій місцевості. Чому вони й досі ховаються?

— Не хвилюйтеся, пане Кравець. — Голос продовжував усміхатися. — Невдовзі ми зустрінемося.

— Де мій син?!

— Заспокойтеся…

— Не затикай мені рота, падло. Кажи, де мій син, інакше я знайду тебе. Чуєш? Я знайду тебе й різатиму кожен сантиметр твоєї шкіри…

— Ви колись різали людей, пане Кравець? — Холод, із яким було вимовлено слова, пронизав мене від голови до п’ят. Усміхненого покидька я ненавидів, але цього голосу я боявся. — Чи, може, убивали когось? Не розкидайтеся порожніми погрозами, і ми знайдемо спільну мову. Інакше жалкуватимуть усі.

Я підійшов до лавки, присів на неї і, звісивши голову, запустив руку у волосся.

Картаючи себе за власну безпорадність, спромігся лише тихо прошепотіти:

— Що вам потрібно?

— Аби ви зрозуміли: ми не причетні до подій останніх днів.

— Тоді навіщо телефонуєте?

— Ви встряли в те, що нездатні усвідомити. — Голос по той бік напружився. — Ми б хотіли владнати все без сторонніх, але ваша причетність, пане Кравець, виявилася просто глобальною. Ви всюди: у газетах, інтернеті, на телебаченні.

— Хто «ми»? — не розумів я. — І що владнати?

— Якщо обіцяєте нікому не різати шкіру, ми поспілкуємось у більш відвертій обстановці. Домовилися?

Розуміючи, що не маю вибору, сказав:

— Так.

— Добре, дуже добре. — Голос знову всміхався. — Прямуйте вздовж алеї до кінця, повз кінотеатр і фонтани. На узбіччі за парком на вас чекатиме фургон.

Не встиг я навіть вдихнути повітря, аби відповісти, як пролунав короткий писк, який змінила глуха тиша. Я скочив на рівні й щосили швиргонув телефон на землю.