Андрій Новік - Останній спадок

— Я розумію, — поклав виделку, змирившись із неспроможністю впихнути в себе хоч один шматок.

— Пробач. — Щире співчуття проступало в Ірининих очах. — Думав, що робити далі?

— Шукати сина. Я мушу його знайти.

— Поміркуй добре, Даліборе. Через тебе підняли на ноги всю поліцію міста, якщо не країни. Додому та до університету тобі не можна. Вирішуй щось тільки тоді, коли все гарно обмізкуєш. Якщо тебе зловлять, синові ти ніяк не допоможеш.

— Та знаю я! — роздратовано махнув рукою. — Якщо зловлять, то не в тебе в хаті…

Щоки Ірини спалахнули яскравим рум’янцем, а на очі накотилися сльози: бідолашна почувалася винною. Я згадав дзвінок по Skype , завдяки якому мене осяяло щодо розгадки символів. Якби не він, може, не було б усього цього. Я не здогадався б, як розшифрувати схему, і не поїхав би до Стільська разом з Олівією та Марком. Ті залишилися б живими, я забрав би Луку зі школи, а Іра спокійно викладала б в університеті та мрійливо дивилася б на фото зі своїм колишнім. Ірина. Дивно, як разюче вона змінилася біля мене: під час skype -розмови вона була зовсім пригнічена, а тепер трималася спокійно за будь-якої звістки про чергове вбивство.

— Не знала, як сказати, але вчора, доки ти спав, я спалила твої речі.

— Молодець.

— Ти їх однаково не надягав би, бо всі заляпані кров’ю, а викидати чи залишати їх тут необачно.

— Я розумію, Ірино. Усе гаразд.

Жінка нервувалася, не знаючи, що говорити далі. Здавалося, вона ладна розбити собі голову тарілкою зі сніданком, аби тільки не продовжувати розмови.

Її відволік тонкий писк телефона із сусідньої кімнати. Щойно вона вибігла з кухні, мій погляд прикипів до останнього пакетика зі знеболювальним.

— От якби ти був горілкою. — Я крутив пакетик у руках, перечитуючи його назву.

«Німесил» полетів назад на стіл. Затуливши руками обличчя, я якусь хвилину важко дихав, а потім, запустивши пальці у волосся й упершись ліктями в стіл, мертво й тупо сидів. Мовчки сидів. Як і вчора піввечора.

За тонкою стіною почулися кроки — тихі, проте наче нервово пришвидшені. Ірина зайшла з темного коридору до залитої яскравим сонцем кухні. Жінка зблідла до кольору старого тиньку й, стискаючи в руках телефон, дивилася просто на мене.

— Що сталося? Хто телефонував?

— Невідомий номер, — відповіла Ірина й знову сіла на стілець.

— І?..

— Та ні, нічого.

Вона відмахнулася від мене достоту так, як я — від неї, і взялася швидко заковтувати охололий сніданок. За хвилину телефон озвався знову. Мимоволі я встиг помітити напис на чорному екрані — «Невідомий номер». Ірина знову розірвала зв’язок, ніяк не реагуючи на мої запитальні погляди. Щось відбувалося. Щось зовсім ненормальне. Обличчя моєї колеги змінилося так виразно, що я геть губився в здогадках про причину цього.

Не встигла жінка покінчити й з половиною сніданку, як ми здригнулися від третього дзвінка.

— Ну годі, — не витримав я. — Що коїться?

Цього разу Ірина не відбивала, а поставила телефон на беззвучний режим, ніби очікуючи на мої вказівки.

— Телефонує якийсь чоловік і стверджує, буцім знає, що ти тут.

— Хто він такий?

— Не знаю, але він каже: якщо хочеш знати, де твій син і в що ти встряв, мусиш говорити безпосередньо з ним.

Я мовчав, осмислюючи Іринині слова. Широко розплющені очі застигли та якийсь час не кліпали, виявляючи мій безмірний страх проґавити бодай найменшу частку пояснення.

— Не зважай. Це, найбільш імовірно, поліція намагається зловити нас на гачок. Заговоривши, ти викажеш себе, а вони за хвилину будуть під дверима з кайданками напоготів.

Її правда: поліція могла вдатися до будь-чого, аби вивести мене з рівноваги, натиснувши на слабинку. Я задумався, чому той чоловік не зателефонував на мій номер, але згадав, що свій htc розібрав, аби уникнути відстежування.

— Мабуть, так…

Четвертий дзвінок пролунав, коли зі сніданком було покінчено, а в моїх руках тремтіла склянка з гарячим розчином знеболювального порошку. Щойно Ірина потягнулася по телефон, я застережним жестом випростав руку.

— Зажди.

— Чому? — здивувалася вона.

Я вхопив телефон і поглянув на екран — «Невідомий номер».

— Ти ж не збираєшся…

Спершу жінка спокійно дивилася на мене, та за мить уже розмахувала руками, силкуючись відібрати телефон.

— Ти здурів? Віддай телефон! Якщо вони вдеруться сюди, то й мене посадять. Через тебе… через твою дурість!

Мені було начхати. Цей дзвінок міг урятувати сина, і, попри вдячність, яку почував до Ірини, я мусив використати, може, єдину для цього нагоду. Тож я затиснув пальцем зелену піктограму у вигляді телефонної слухавки й потягнув убік.