Андрій Новік - Останній спадок

— Чудово, — після короткої паузи промовив упевнений чоловічий голос. Щось у тому голосі насторожувало.

Я мовчав. Відверто виказувати місце свого перебування — ким би не були ті, хто телефонує, — не збирався. Це давало хоч якісь шанси убезпечити Ірину від арешту. (Жінка тим часом перелякано задкувала до стіни, доки не вперлася в неї спиною.)

— Стрийський парк, — після короткої паузи напрочуд урівноважено промовив голос. Тепер я розумів, що саме з ним було не так — неприємний для вуха ледь вловний акцент, схожий на той, що мала Олівія. — За пам’ятником українському футболу. В інших місцях надто людно… для вас. За дві години.

Чоловік поклав слухавку.

— Що він сказав?!

— Хоче зустрітися.

— Сподіваюся, ти не збираєшся…

Внутрішній голос і далі ховався десь у закамарках свідомості та навідріз відмовлявся виявляти себе. І я вирішив: нехай утраплю в пастку, але дізнаюся, що, чорт забирай, відбувається.

— Біс із ним!

Я пошкутильгав до кімнати, у якій спав (якщо шестигодинне тупе споглядання стелі можна назвати сном) останні дві ночі, і позбирав речі, які могли б знадобитися. Ухопив вимкнений телефон, аркуш із розшифрованими словами, декілька позичених в Ірини гривень і ступив у довгий темний коридор. На виході з квартири стояла Ірина зі схрещеними на грудях руками.

— Позичиш ручку?

— Ти це серйозно? — З голосу жінки відчувалося, що вона не на жарт роздратована.

— Так.

— Навіщо?

— Може, треба буде щось записати, — на мить замислився, що простий олівець міг би згодитися набагато краще, — або проштрикнути комусь шию. Один хрін.

— Даліборе, тебе шукають . — Жінка навмисне наголосила на останньому слові. — Шукають усі й усюди. Ти хочеш попастися? Це може бути пастка.

— Не думаю.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю… та це неважливо.

— Ще й як важливо! Твоєму синові важливо. Ти ризикуєш не тільки своїм життям, а і його. Подумай над цим. Що ти йому скажеш, сидячи за ґратами?

— Я заради нього це й роблю! — хрипким гарчанням назовні вихопилася лють. Та лютився я не на людину, що врятувала моє життя, а на себе: смертельно ризикуючи, уперто стояв на своєму. — Невже ти не розумієш, що мені байдуже до себе? І навіть коли мене посадять, це того вартуватиме, коли я знайду сина й знатиму, що він у безпеці. Мені чхати зараз на все, окрім нього!

— Якщо вони дізнаються, що ти був тут, то й мене посадять.

— Ти сама пропонувала допомогу. — Мій сарказм наче ляпасом ударив Ірину.

— Просто я не думала, що до цього дійде. Що хтось дізнається…

— То вибач, що створив тобі купу проблем!

— Ти зараз не мислиш тверезо…

— А хто мислить?! Та й узагалі як тут можна нормально мислити?! Чорт, та я вивертаю себе ізсередини, аби хоч якось заспокоїтись і не думати про найгірше. Щосекунди перед очима постає мертве обличчя мого сина, і, хай як я опираюся, воно повертається знову й знову. Колись я благав небеса, щоби побути ще бодай мить із Катериною, і не хочу навіть припускати, що благатиму про таке щодо Луки.

Ірина мовчала, але її обличчя зм’якло й набуло відчуженого виразу. Мені довелося підійти мало не впритул, аби жінка повернулася думками до темного коридору й поглянула в мої очі.

Ми були схожі, наче дві краплі однієї брудної калюжі: обоє поглинуті розчаруванням, відчаєм і страхом. Страхом із великої літери.

— Я мушу це зробити. Тим паче, що не можу й далі створювати тобі незручності, перебуваючи тут. Обдивися всі закутки квартири, чи не забув я чогось, чи не наслідив. Я не хочу, аби через мене ти втрапила в халепу.

Долонями я міцно обхопив Ірину за плечі, намагаючись хоч якось переконати її у своїй упевненості й трохи підтримати. Вона лише кивнула, змирившись.

— У будь-якому разі телефонуй мені, — мовила на прощання, — що б там не сталося. Гаразд?

Тепер кивнув я, а потім щиро, з безмежною вдячністю обійняв жінку. Раптом помітивши на кухонному столі тупого олівця, я одним скоком опинився біля нього, ухопив його та вилетів із квартири.

Темна замкнена кімната здавалася в’язницею. Вузьке ліжко замість відламаної ніжки стояло на двох цеглинах. Хлопчик гадав, а чи не гримнеться воно, якщо на нього добре дмухнути. Пошарпаний матрац був нібито м’яким, але щойно малий приліг на нього, спину проштрикнув гостряк болю. («Спати на стосі каміння й то зручніше», — подумалося Луці.) Вікно, що мало б, за уявленнями хлопчика, пропускати до кімнати світло, тут чомусь укривала чорна й густа, мов смола, фарба. Ручки на вікні не було: її чи то зумисне викрутили, чи то вона валялася десь у кімнатному мотлосі. Лука вперто намагався відчинити його, длубаючись спершу тонкими пальчиками, а потім — будь-чим тонким, що втрапляло під руку, аби вирватись із цієї напівтемряви. Він знав, що за вікном день. Знав, що десь за товстезною стіною світить сонце, а густу темряву тут мляво відганяли скупі промені однієї лампочки, що ледве трималася під власною вагою на тонкому, майже оголеному дроті.