Андрій Новік - Останній спадок

Я чіплявся за будь-який натяк на порятунок, а лікарі запевняли, що треба прийняти майбутню втрату.

«Не буде ніякого хепі-енду, — переконував, виносячи смертельний вирок, суддя в білому халаті. — Буде надзвичайно важко, тому краще змиритися з діагнозом і просто робити все, аби принаймні пом’якшити емоційні переживання сина. А ще краще — нічого йому поки не розповідати».

Та я вірив у помилки. Люди щодня десятки разів припускаються помилок, і я волів вірити, що тут лікарі помиляються також. Я ладен був навіть пробачити їм цю помилку, аби зрештою річ таки була в ній.

— Телефонувала твоя мама. Вона спекла вишневий пиріг. Приїде завтра, коли ми з Лукою будемо в дитсадку. Посидить. Вона теж скучила.

Скрегочучи зубами, жінка відвернула від мене голову.

— Мама купила тобі теплі рукавиці. Я бачу, ти трохи мерзнеш, то зігрієш руки. Вони такі зі сніжинками, як ти любиш. Сині. Як кулька на малюнку. Ти ж любиш цей колір, так?

Я говорив наче чужим голосом. Очі почервоніли й налилися сльозами.

— Люблю… — знову прохрипіла Катерина.

Потім замовкла, продовжуючи мовчки дивитися мені в очі. Дивитися начебто на мене, але поглядом, що протинав наскрізь, сягаючи якоїсь незнаної далечі.

— Люблю тебе… Даліборе, — промовивши моє ім’я, вона надсадно закашлялася.

— І я тебе люблю, Катерино. Тримайся, благаю! Ти нам потрібна! Куди ж ми з Лукою без тебе? Тримайся, чуєш? Ти ще маєш мене висварити, що дозволив Луці сидіти за мультиками до пізньої години. Чуєш чи ні? Він сидів до півночі! До півночі, уявляєш? Накричи на мене!

Слова обірвалися. Щоками, зігріваючи їх болючим теплом, потекли перші сльози.

Катерина продовжувала дивитися тим дивним поглядом, а груди здіймалися й опускалися дедалі повільніше. Вона знову всміхнулася, цього разу ширше й добріше. У тій усмішці не вдалося б знайти й тіні гіркоти чи болю. Нічого, окрім щирої турботи.

— Ви мої найдорожчі…

Катерина замовкла й зіпнула повітря, заходячись у німому крикові. Її очі розплющилися так широко, ніби ось-ось, викотившись з орбіт, упадуть мені до рук. З розкритого рота не вихоплювалося ні звуку, ні навіть подиху. На лиці застигла гримаса болю й жаху. Моє серце взялося кригою, а тіло затерпло.

— Ка… Катерино! — Я гадав, що кричу, проте звуки заледве вислизали з рота.

Дружина, не видаючи жодного звуку, забилась у слабких конвульсіях. Я оторопів, не знаючи, чим їй допомогти.

— Що з тобою? — навряд чи кричав, радше голосно шепотів я. — Благаю!

Очні яблука жінки раптом забігали в різні боки й за кілька секунд зупинилися. Уста зронили останній подих.

— Ні! Ні-ні-ні-ні!! Киць… ні… ні! Чуєш мене?!

Я стиснув холодну долоню дружини, сподіваючись, що це лише непритомність і біль від стискання отямить її. Потім потрусив за плечі.

— Киць, прокинься! БЛАГАЮ! ОТЯМСЯ!

Я почав заливатися слізьми.

Це не могло статися саме зараз! Чому зараз?! Чому з нею?!

— Катерино!

Раз по раз вигукуючи кохане ім’я, я трусив дужче й дужче. Це не допомагало, тож спробував ляснути долонею по щоці. Марно.

— Благаю… — Я вже не плакав — я ридав, сповнюючи кімнату відчайдушними криками.

Її вогник згас. Цього не могло бути. Це просто жахливий сон. Неправда!

— Господи… спаси її, благаю! — Я гаряче молився над тілом дружини, слухняно, як належить, складаючи руки. — Невже вона заподіяла Тобі щось погане? Урятуй її! БЛАГАЮ!

Я впав на коліна. Мої руки зм’якло звісилися до підлоги. Господь не міг отак просто взяти й забрати її! Навіщо? Чому?!

— Навіщо Ти її забираєш? Що вона зробила не так?!

Раптом здалося, що Катерина поворухнула рукою. Я притьмом кинувся трусити її за плечі й кликати на ім’я.

«Вона поворушилась! Я бачив це!»

— Сонечко, ти чуєш мене?! Пробач за все! Прошу, повернись! Я буду кращим чоловіком — обіцяю!!! Я приноситиму тобі каву зранку в ліжко! Я не кидатиму кольоровий одяг пратися разом із білим, як ти просила! БЛАГАЮ, ПОВЕРНИСЬ!

Вона не відповідала. Порух руки виявився нічим іншим, як ілюзією, сприйняттям бажаного за реальність. Із-під ковдри, нижче від живота, почувся тихий шерех, і за трохи та зволожилася.

Хвилин десять я просидів, дивлячись на Катерину й не вірячи в те, що сталось. Усе це не могло бути реальністю. Не могло бути так, що вона перестала існувати. Тільки не вона. Будь-хто, та не вона!

Я підвів залите слізьми обличчя вгору та спрямував погляд у стелю. Страх відступив під натиском відчаю, а той змінила ненависть. Вона зародилася так швидко, що я знітився від власної слабкості перед цим почуттям. Проте я ненавидів! Ненавидів увесь світ.