Андрій Новік - Останній спадок

Я затуляв вуха руками, та настирливий шепіт, що линув невідь-звідки, тільки гучнішав. Раптом я осягнув, що те шепотіння звучить не десь ззовні, а зароджується в моїй голові та розкручується з кожним сумнівом.

«Це він убив твою Олівію! Це він викрав Луку, аби ближче дістатися до тебе! Припини все заперечувати та прийми це».

Я вірив тому шепоту, приписуючи його висновки собі. У моїй голові не було нікого, окрім мене й незнайомого лихого гостя.

«Лука лежить у водостічній канаві й хапає останні ковтки повітря. Він убив його, аби вивести тебе з рівноваги, посіяти хаос у голові. І йому це вдалося. Сучий син! Поглянь тепер на себе — у тебе нікого не залишилося, крім Іри. А що ти знаєш про неї? Хтозна, може, вона вже здала тебе поліції, а зараз корчить із себе друга, вичікуючи на підмогу. А Олівія була чудова! — Я не пручався, дозволивши голосу продовжувати свій монолог. — Вона тебе не підводила, навпаки, допомогла й загинула за це. Ти приносиш нещастя всім дорогим тобі людям».

Ірина сиділа перед відкритим ноутбуком мовчки, більше не вишукуючи нової інформації. Досить із нас новин. Принаймні на сьогодні. За вікном почала густішати темрява. О 22:03 я впав на затверде для понівеченого тіла ліжко й почав слухати, як повз мене тихо пролітає у вічність час.

Останні три дні Катерина лежала мовчки, так, наче хтось вищий, могутніший забороняв їй промовити бодай слово. І хоч погляд її був спрямований кудись удалину, він однаково повнився чистою добротою. Я перевів очі на те, що колись було пишним довгим волоссям. Жінка страшно змарніла й нагадувала тепер збляклу від сонця картину, на якій проступали самі мазки-контури.

Я підійшов і взяв дружину за руку, благаючи Бога подарувати ще один день: вона, як ніхто, заслуговувала на це.

— Як ти, люба? — Голос дрижав, як хвилі на воді. Надія ще боролася зі страхом і розпачем.

Катерина продовжувала відсторонено дивитися просто перед себе, крізь білу стелю. Її груди повільно опускалися та здіймалися. Кімната тонула в напівтемряві, яку розбавляло світло лише однієї настільної лампи в куті біля ліжка. Цього було достатньо, аби бачити страждання на обличчі. На моєму обличчі. Спокій Катерини порушували лише тіні, що, ніби граючись у лови, перескакували з обличчя на груди та ноги й назад.

— Поглянь, що тобі намалював Лука.

Я підвівся з колін і витяг із задньої кишені джинсів складений учетверо аркуш. На білому тлі кольоровими олівцями був незграбно, із квадрата й трикутника, виведений будиночок. На передньому плані, широко розкинувши, ніби для обіймів, руки, стояла й щиро всміхалася жінка. Коротке волосся підкреслювало усмішку, що сяяла більше за мініатюрне сонце у верхньому куті аркуша. Навіть на дитячому малюнку серед різнобарвних акцентів щаслива мати впадала в очі першою. Біля неї був чоловік, який, також випромінюючи радість, простягав одну руку до жінки, а другу — до маленького хлопчика праворуч. Дитина тримала синю повітряну кульку завбільшки з половину будиночка. Я опустив погляд нижче та пробігся очима по єдиному слову. Його Лука повторював особливо часто, а біля матері — раз по раз.

— Поглянь, — я наблизив малюнок до обличчя Катерини, аби та змогла розгледіти, не повертаючи голови (ледь не кожен рух завдавав жінці невимовного болю).

Її зіниці ожили, зрушили з місця та зупинилися на слові «ЛЮБЛЮ». Згадуючи ті хвилини тепер, я можу заприсягтися, що Катерина стримувала сльози, проте її очі залишалися сухими.

— Я щойно вклав Луку. — Голос знову тремтів. — Він побажав солодких снів і щоб швидше одужала, бо скучив за твоїми замащеними руками, коли готувала… готуєш йому сніданок.

Спроба всміхнутися виявилася надважкою та недостатньою, аби хоч якось заспокоїти жінку. У відповідь почувся лише важкий видих. Їй було неймовірно боляче. Боляче в глибині грудей. Глибше навіть від серця, що більше не мало сил продовжувати свою роботу.

— Він… чарівний…

Попри те, що Катерина прохрипіла зовсім тихо, від докладених зусиль серце забилося частіше. Звук нагадував автоматну чергу. Я поклав малюнок на підлогу й знову вхопив Катеринину руку — не холодну, а просто-таки крижану.

— Так. Він безмежно тебе любить. Завтра ми виставимо цей малюнок у дитячому садку на конкурс. Лука сказав, що хоче, аби всі знали, яка в нього сім’я.

Губи жінки повільно розтягнулися в спробі зобразити щось схоже на усмішку. Уперше за останні три дні вона подолала беземоційний стан. Це пробудило в душі надію. А що, як це перший крок до одужання? Що, як лікарі помилились і є хоч мізерний, але шанс урятувати дружині життя? Людина ж бо не може перебувати на межі, а потім ні сіло ні впало взяти й заусміхатися після трьох днів жахливої прострації!