Андрій Новік - Останній спадок

— Я чув звідти якийсь звук! — спопеляв я поглядом розгубленого Бойда. — Чому їх зачинено? Там мій син?!

Я розвернувся й упевнено підійшов до американця. Від нього тхнуло дорогими парфумами та гелем для волосся.

— Easy [81] Легше ( англ. ). , — Ґреґор Бойд підніс руки на рівень грудей, наче заспокоюючи психічно неврівноваженого, — там просто пес. Ми зачинили його в кімнаті, бо сьогодні нам треба тиші. Цей кокер зчиняє неймовірний галас, коли хтось наближається до будинку.

— Ви мене за ідіота маєте? — Я відступив на крок. — Який, у сраку, пес? Там мій син!

— Пане Кравець, — почав знову американець, але я вже мало не біг до дверей.

Ґреґор Бойд, давши мені спокій, махнув охоронцеві відступити. Мені було геть байдуже до нього. Сконцентрувавшись на дверях, я погано розумів, що роблю. Ухопився за ручку й кілька разів шарпнув двері на себе. Нічого. «Благаю, синку, будь там!»

— Ключі! — обернувся я до охоронця, простягаючи до нього руку відкритою долонею догори.

Той знервовано глянув на мене й підійшов упритул. Я чекав, що мене вдарять в обличчя чи знову заламають руки, аби холодно відсторонити від дверей, але охоронець витяг із задньої кишені штанів зв’язку ключів і встромив потрібний у замкову шпарину.

— Луко, я вже тут! — гупав я кулаком по міцних дерев’яних дверях. — Ти чуєш? Тато вже тут!

Коли двері прочинилися, мої ноги самі понесли мене до невеликої освітленої кімнати. Комірчини, у якій майстри тримали матеріали й інструменти: дошки, перфоратори, шліфувальні машинки, молотки, хімічні анкери, листи гартованого скла для огородження й відра тиньку та білої фарби. Ніякого заплаканого хлопчика, що зачекався на свого батька. Замість того до вітальні вибіг, радісно повискуючи, рудий кокер-спаніель із великими відвислими вухами та намордником. Ґреґор Бойд дав знак одному з чоловіків, аби той відніс пса на другий поверх.

— Як я й говорив, — спокійно мовив Бойд, — це лише пес.

— Співчуваємо щодо вашого сина, — першим заговорив українською Ґарланд Г’юз. Його акцент був майже невідчутним.

Усі слова, що злітали з уст американця, неначе розпорошувались, і я вловлював лише частину. Ми втрьох — Ґарланд Г’юз, Ґреґор Бойд і я — сиділи у вітальні. Підібгавши ноги під себе, я намагався втриматись у внутрішньому коконі.

Усе, на що я спромігся, то це махнути рукою. Нехай. Нехай ці чоловіки ведуть гру. Усі можливі козирі та джокери саме в їхніх руках.

Ґарланд Г’юз запитально глянув на Бойда, очікуючи на дозвіл вступити в розмову, але той перехопив ініціативу:

— Можеш спершу поїсти й перепочити чи там виспатись. — Американець поставив лікті на коліна, підперши підборіддя кулаками. — Коли заспокоїшся та припиниш шарпатися, ми відверто поговоримо й — обіцяю — усе тобі розповімо. Твоя кімната нагорі, — за мить продовжив він, — там є душ.

— Не треба мені ні душу, ні відпочинку, — відрізав я. — Остогидли всі ці зволікання та загадки. Ви розповісте все негайно.

Чоловіки перезирнулися й на хвильку замислилися. Вивалювати всю історію просто зараз не належало до їхніх планів, але оскільки їм потрібен був саме я (інакше не сидів би тут), один козир у рукаві я таки ховав. Попри неймовірний острах вдавати перед цими людьми сміливість, саме його мусив розігрувати.

— Гаразд, — кивнув американець і повільно підвівся з крісла. Попрямував до сусіднього, добре освітленого панорамним вікном, за яким виднілося закидане інструментами й будівельними матеріалами подвір’я, столика, узяв із нього тонкий ноутбук і підсунув столик ближче до мене. — Якщо ти вимагаєш від нас усієї правди, ми маємо право на аналогічне.

Він кілька разів клацнув по сенсорній панелі та розташував комп’ютер на столику екраном до мого обличчя. Я розгледів фото Максима Підгірського у вечір візиту до мене — у тому самому одязі, мокрий і переляканий, хоч іще не такий, як на виході з мого дому. Від сильного дощу зображення на фото здавалося темним і змазаним.

— Звідки у вас це фото?

Я не знав, дивуватися мені, боятися, а чи навіть гніватися. Ці люди стежили за хлопцем, а отже, знали, де я мешкаю. Та що там — якщо вони того вечора були поряд із Максимом, якого потому більше ніхто не бачив… Я мимоволі завовтузився на місці, підсвідомо відсторонюючись від американців. «Хто вони в біса такі?»

— Ви стежили за ним?

— Так.

— Навіщо? Що він такого зробив?.. Це він вас тоді так боявся?

Ґарланд Г’юз відкинувся на спинку крісла, спокійно споглядаючи картину перед собою: знесилений, морально дезорієнтований і загнаний у кут пес намагається бодай на краплю зрозуміти свою долю. Бойд торкнувся пальцем сенсора, і на екрані Macbook одне фото змінило інше. На цьому зображенні проступали обриси сірого автомобіля.