Андрій Новік - Останній спадок

У марній спробі звільнитися Лука струсонув батарею, що міцно тримала мотузки. Наполегливі, проте нездалі борсання створювали ілюзію фіналу, кращого за той, що приготували дужі незнайомці. Ураз йому дещо спало на думку, і він, одразу принишкнувши, дуже обережно, як на зв’язаного хлопчика, вкляк на колінах. Напруживши губи й надувши щоки, він спробував витиснути із себе зібрану з усіх куточків рота слину. Щойно та дісталася клейкого скотчу, тиск на губи послабився й рухати ними стало легше. Він іще й ще випорскував слину, аж доки в роті не стало так само сухо, як і в очах. Тоді Лука заходився ворушити щоками, втягуючи та надимаючи їх, а потім напружувати й розслабляти обличчя. Коли вільного місця під скотчем побільшало, хлопчик висунув язик і облизався. Уперше за тривалий час йому повірилось у порятунок. Якщо саме зараз його зв’язали та звеліли поводитися тихо, це означає, що у квартирі — чи будинку — відбувається щось, що може перешкодити втримувати його тут. Лука мусив гукнути, мусив зробити бодай щось, аби дати знак рятівникам, які, може, якраз зараз перебувають за цими дверима.

З грудей із новою силою вихопився крик. Радше стогін, але для хлопчика вистражданий і карколомний. «Зараз або ніколи», — подумав він. Груди напружилися, наповнюючись новою порцією затхлого повітря, і випустили ще один, хоч і набагато гучніший, хрипкий стогін.

— Виходь!

Я вистрибнув з авто на посипану щебенем доріжку й, мимоволі похитнувшись, коли ноги роз’їхалися на нетвердому покритті, завмер. Намагався зорієнтуватися.

Упродовж усієї дороги я дивився на вказівні знаки, тож знав, що, подолавши 13 км на південь від Львова, ми проминули вказівник із позначенням селища Малечковичі. Тут автомобіль проскочив кілька недобудованих будинків, прямуючи до кінця села.

Звуки поглиналися чимось густим та невидимим, мов у найхимерніших снах. Будівля, біля якої ми зупинилися, ховалася за високим цегляним парканом. Понад ним височіли зелені ялиці. Від тихого, проте неочікуваного звуку роботи моторчика я здригнувся: зачинялись автоматизовані ворота.

Усі шестеро чоловіків вийшли з автомобіля, і двоє з них, як і досі, зайняли свої місця з обох боків від мене, продовжуючи психологічно тиснути. Я почувався змушеним робити все, що мені звелять, і в тому мовчазному супроводі рушив до двоповерхового будинку.

— Проходь до вітальні, — махнув рукою в бік протилежної від входу кімнати Ґарланд Г’юз, коли ми переступили поріг.

В очі впадала незавершеність будівельних робіт не тільки на фасаді, а й усередині будинку. У повітрі витали запахи деревини й лаку. Я обережно переступив рівно відрізані довгі дошки й роззирнувся, зауваживши, що де-не-де вже стоять сучасні меблі, сходи ніби ховаються за метровими скляними листами, а двері розсуваються набік, наче в офісних приміщеннях. На першому поверсі розташувалися три кімнати, величезна, з’єднана з вітальнею кухня, та ванна з туалетом. Навпроти вхідних дверей під гострим кутом підіймалися вгору довгі сходи на другий поверх.

Один охоронець (згодом я розгледів на його футболці емблему «Беркут» [80] «Беркут» — підрозділ міліції особливого призначення при Міністерстві внутрішніх справ України, сформований в Україні після розпаду Радянського Союзу замість ОМОН ( рос. Отряд милиции особого назначения ). 25 лютого 2014 року розформований через протиправні насильницькі дії проти учасників Євромайдану. У Криму, не чекаючи на офіційне розв’язання питання щодо свого статусу, «Беркут» прийняв громадянство Росії, зрадивши укрїнській присязі. ) — із тих, що сиділи в автомобілі позаду, — залишився стерегти вхідні двері на випадок моєї втечі.

Коли мій погляд ковзнув по дверях однієї з кімнат, за ними вчувся ледь вловний стукіт. Такий тихий, що довелося добряче прислухатись, аби почути його знову. Доступ до дверей перегороджувала дерев’яна конструкція, схожа на неоковирний заляпаний фарбою й тиньком стіл, який майстри, вочевидь, використовували, аби діставати до стелі під час фарбування.

На моїм обличчі виступили краплини поту — чи то від спеки й задухи в будинку, чи то від недоброго передчуття. Там Лука? Рука затремтіла від люті й відчаю водночас. Він там!

— Що за тими дверима? — ревнув я, навіть не озираючись на американців.

Мені не відповіли.

Втрачаючи самоконтроль, я мовчки шарпнувся до дверей, намірюючись, із розгону наскочивши, потрапити до зачиненої кімнати. Та охоронець, що досі стояв біля входу, одним стрибком опинився перед дверима, перешкоджаючи шлях.