Андрій Новік - Останній спадок

— Які новини? — запитав Ігор, струшуючи краплини зі штанів і ховаючи парасолю під ноги.

— Ніяких. — Холод навколо Ярослава можна було хапати руками й фасувати у величезні мішки.

«Краще мати до біса розгніваного ворога, ніж розчарованого друга», — згадалися Ігореві слова Бажана Сотника, і він, одразу зрозумівши, що й до чого, мовчки втупився в мерехтливий вуличний ліхтар за вікном неподалік.

Минуло ще двадцять хвилин, і Антон, не витримавши, знову заскреготів зубами.

— Ігорю, можна вибігти по їжу? Я вмираю з голоду.

— А чого перед виїздом не поїв?

— Бо не хотів, — огризнувся Антон і гучно захряснув кришку ноутбука. — Та що з вами, Господи? Я хочу жерти, а ви присікуєтеся до мене, як довбані нацисти — до єврея!

— Стули пельку, бо спалишся, — прошипів йому Ярослав через плече.

— Та пішов ти! Теж мені великий бос знайшовся.

Ярослав ледь не вибухнув:

— Малий гандон! Думай, як і до кого ти звертаєшся, інакше пожалкуєш. Гадаєш, урятують тебе твої знання? Видаси іще хоч звук — і підеш додому пішки до маминої цицьки. Затямив?

— Не гаркайтесь, — утрутився Ігор.

— І ти стули писок. — Ярослав, попри власну вимогу не створювати зайвого шуму, сам кричав, не контролюючи емоцій. — Запліснявілий продажний придурку! Через тебе… через твою пасивність і якусь дурнувату наївність загинув ні в чому не винний Підгірський.

— Ти сам знаєш, що винний…

Ярослав рвучко наблизив вказівного пальця до Ігоревого обличчя.

— Не наривайся! Ти від початку підтримав ідею залучити того садиста як інформатора.

Антон втиснув голову в плечі й відсунувся вглиб свого сидіння. Розмова набирала нечуваних обертів, і влазити в її сипучі піски він боявся більше за звільнення.

— Якби ми знали наперед, що запропонує той Аллеґро, думаю, Бажан би відразу відшив його.

З винуватим виразом обличчя Ігор Левицький тупився собі під ноги, удаючи, наче зацікавився закрученими візерунками на темній парасолі. Тим часом водій, мало не скаженіючи, уп’явся роз’ятреними очима в напарника.

— Він знав?! — Це було останньою краплею. — Ти також, так? Тоді якого біса однаково погодився на це? Як ти міг? Невже справді довіряєш йому? Невже справді вважаєш себе в безпеці тепер?!

— Ярославе, — у ситуаціях, коли наростало напруження, Ігор звертався до друга, використовуючи повне ім’я, — спокійно. Його цілодобово тримають під наглядом. Він не має доступу до інтернету та телефона без спецдозволу.

— Ох, справді? Мені надзвичайно полегшало! Особливо Ігореві Підгірському! Той зараз скаче від радості.

— Так, я розумію. Смерть діда була недоречною…

— Недоречною?! — Ярослав схопив його за комір і добряче струсонув. — Отак ти це називаєш? А що, коли той Вінченцо приріже тебе, як останню свиню, а я прийду до твоєї Олени та поспівчуваю з приводу недоречної смерті її чоловіка? Вона, мабуть, усе чудово зрозуміє й тільки всміхнеться. Адже це, блядь, лише, блядь, недоречна, блядь, смерть! З ким не буває!

— Хай там як, — Ігор торкнувся пальцем мокрої парасольки та відвів погляд кудись убік, — хочеш гнівайся, хочеш ні, але після появи того італійця ми зробили в пошуках куба величезний крок уперед. Якщо пощастить, сьогодні він буде в наших руках.

— І здається, швидше, ніж ми гадали…

Чоловіки обернулися до Антона, що майже лежав на своєму сидінні. Той лише підніс руку до вікна, указуючи кудись через дорогу. У вуличній темряві, посіченій густим дощем, до них крокував нечіткий силует. Його обриси нагадували постать юнака, який, горблячись під холодними струменями дощу, поквапливо перестрибував калюжі, прямуючи до будинку, на першому поверсі якого світилися вікна.

— Це він, — майже пошепки промовив Ігор Левицький.

— Іде до Кравця.

— Як і думали…

Антон хутко запустив ноутбук і, втупившись у будинок, почав щось занотовувати. За хвилину в його руках опинився масивний чорний фотоапарат. В авто залягла тиша, і лише заспокійливий шум дощу та поодинокі удари крапель у вікна нагадували про причину засідки.

— Чорта з два він прийшов із тим кубом, — озвався Ярослав, але ніхто йому не відповів.

Приблизно десять хвилин троє чоловіків в авто сиділи, видивляючись самі не знаючи що. Ще за трохи двері будинку відчинилися й звідти вибіг хлопчина.

— Якийсь знервований, — прошепотів Ігор.

— Глянь у вікно, — махнув головою Ярослав у бік яскравого віконного прямокутника, — здається, дивиться просто на нас.

— Рушай за малим, — спокійно проказав той. — Кравець ні про що не здогадується. — Тоді обернувся через плече до Антона. — А ти, сподіваюсь, усе зафіксував?