Андрій Новік - Останній спадок

— Менше знаю — краще сплю?

Іронія переповнювала мене. Сприймати слова Ґреґора Бойда серйозно ставало дедалі важче.

— Саме так, — кивнув американець, задоволений із моєї стриманості.

Американець, білу сорочку якого вкрили ледве помітні сіруваті плями поту, неабияк нервував через задуху, раз по раз смикаючи за комірець двома пальцями. Він підійшов до вікна та прочинив його.

— Так краще, — полегшено зітхнув. — Я гадав, тут набагато холодніший клімат.

Я не зронив жодного слова.

— Отже, — мовив Бойд, — люди, які стежили за твоїм будинком, — терористи. Їм потрібен був той малий, а точніше — шифр, який передав йому загиблий дід.

Говорячи, чоловік зазирав мені просто в очі, наче очікував на новий потік безглуздих запитань, відповіді на які, зрештою, однаково не підлягали розголошенню. Та я мовчав, відстороненим поглядом туплячись у нього та час від часу перекидаючи затерплі від довгого сидіння ноги з однієї на другу.

— Що ти знаєш про неоязичницькі організації?

Трохи подумавши, я повільно протягнув:

— Зовсім небагато. Кілька назв, імен і все. Вони не такі активні в Україні, аби набути значного розголосу.

Насправді це було не зовсім так, і я це розумів. Неоязичницькі організації порівняно з іншими країнами в Україні мали чи не найбільшу популярність. Здебільшого завдяки історичним візіям, що робили надзвичайно актуальними гасла про утвердження національної ідеї, національне самовизначення, відродження справді чогось українського. Упродовж століть країна зазнавала тиску сусідніх держав у їхньому прагненні підрізати корені її національного буття — чи то мову, чи традиції, тож українці виявилися тими, хто, мабуть, найдужче від усіх дрочить на власну історію. Саме з огляду на останнє понад мільйон осіб у державі є прихильниками рідної віри .

Хрещення Русі Володимиром Великим запустило процес трансформації основної слов’янської віри в християнство шляхом синкретизму [84] Синкретизм — поєднання, або злиття, самодостатніх чи несумісних і неповторюваних явищ. . Науковці здебільшого пов’язують поширення християнства на Русі саме з накладанням християнського віровчення на комплекс язичницьких. Так, частина нових уявлень оязичнювалась, а частина язичницьких — втрачала своє первинне значення: старовірські добрі духи-покровителі перетворилися на янголів-хранителів, численні дрібні боги почали виконувати функції святих тощо.

Паралельно з такими трансформаціями поступово набирав обертів процес двовір’я. Люди вірили й у нового християнського Бога, й у давніх богів своїх предків, що призводило до розмивання меж монотеїстичності — віри в одного Творця. До п’ятнадцятого-шістнадцятого століть двовір’я порівнювали з маловір’ям, марновірством чи хибною вірою, жорстоко переслідували та карали. Щось схоже чинили й за радянської влади, коли двовір’я сприймали як протистояння християнства та язичництва. Через офіційне невизнання жодного з таких поглядів люди мусили діяти в глибокому підпіллі. Більшість двовірів не поділяла бачення радянською владою їхнього вірування й вважала його поєднанням релігійних феноменів в одній системі. Язичництво поставало початковим етапом еволюції релігійної свідомості з її підпорядкованістю стихійному началу, а християнство розкривало прагнення людини до звільнення від залежності від природного світу й акцентувало на духовному розвитку.

Так відповідав мені батько на мої дитячі розпитування про моління хресту. Він був твердим чоловіком, упевненим у власних принципах і світосприйнятті, тож не намагався пересипати свої розповіді якимись спрощеними поняттями. Свою непохитну віру він передавав мені обережно, ненав’язливо. Батько не заперечував християнства як особливої віри, необхідної для існування людини, проте поняття істинності в її контексті для нього втрачало всілякий сенс. Кожен міг вірити в те, на що заслуговує, а для нього це було рідновір’я . Дитиною я вірив в існування давніх (для нашої сім’ї теперішніх!) — як їх називали інші — божеств. Та з роками, а особливо після смерті батьків в автокатастрофі, я переглянув імовірність існування в моїй свідомості хоч якогось божества. Здавалося, що якоїсь миті всі вони водночас покинули насиджені місця. І Даждьбог , і Ісус , і всі інші на кшталт Будди чи Магомета випарувалися, не залишивши й сліду. Я силкувався знайти бодай найменші крихти їхнього буття, порівнював релігії світу крізь призму схожості, але це лише трощило мою надію на повернення духовного піднесення. І оскільки всі потребують віри в щось, я почав вірити в науку.