Андрій Новік - Останній спадок

— Так, — підтвердив хлопець, кладучи камеру поряд себе на сидіння.

Ярослав натиснув на газ, і сірий автомобіль рушив крізь сіру пелену дощу слідом за Максимом Підгірським.

— Ти віриш у Бога?

— Що? — запитання заскочило мене зненацька, і я не знайшовся з відповіддю.

— Банальне запитання. Чи віриш ти в Бога?

— У сенсі… — я затнувся, намагаючись правильніше сформулювати запитання, і за мить тихо доказав: — християнського?

— Будь-якого.

— Що тобі до того?

— Мені нічого. Це стосується того шифру, який ти отримав від хлопця. — Бойд відійшов від дверей, ставши трохи ближче до крісла, у якому донедавна сидів. — Це стосується тих людей, які стежили за ним, а зараз утримують твого сина.

Говорячи останнє, він виразно кивнув на ноутбук із досі відкритим фото припаркованого через дорогу від мого будинку автомобіля.

— Вони що, якісь фанатики?

— Просто фанатики не мають у своєму розпорядженні такого обсягу ресурсів та інформації. То чи віриш ти в Бога, Даліборе?

— Я вірю в те, що можна науково довести. Я викладач, науковець. Хоч я читаю старослов’янську міфологію, проте потрактовую всі релігії світу як приклад культурного саморозвитку суспільства, якому притаманні розквіт, деформація, занепад і тотальне знищення. Коли ж говорити про істинність, то є віри набагато давніші за християнство.

— Отже, ні, — підбив підсумок Бойд. — Не віриш навіть у ті, про які розпинаєшся на лекціях?

Хай там як, але відповісти я міг лише ствердно. Я не казав, що мені не до вподоби моя справа, навпаки — вона була моїм натхненням, я жив і дихав історією. Кожен новий почерк в архівах, кожна нова легенда з потаємних печер спочатку оселялися в моєму серці, а згодом — у мозку. Тому так, я не вірив у богів, ні нових, ні старих, проте я ними захоплювався.

— Не соромся, — усміхнувся американець, махнувши рукою, — як на мене, це виважена позиція розумної людини. Бог — це вірус, Даліборе. Вірус, який мав здатність проникати в людський мозок споконвіків. У середовищі ж, де з’являється паразит, організми починають ділитися на дві категорії — інфіковані й імуносильні, тобто стійкі до зараження. Інфіковані жадають розширити сферу свого впливу, силкуються зачепити ще не уражені організми. Ті, у яких імунітет, живуть собі спокійно й ніколи не лізуть на рожен, чіпляючись до вірусу: «Нумо, уразь мене!»

Ґреґора надихали власні слова. Це були не витяги з лекційних матеріалів, а аксіоми його життя.

Я підозрював про зв’язок зашифрованого послання глаголицею зі старовірами та їхньою релігією, але пояснення виявилося надто невигадливим: ті люди скористалися міфологією тільки тому, що я на ній добре знався. От і все. Чудовий спосіб зашифрувати послання для того, щоб відгадав його тільки я. Ніяких вищих матерій чи богоістот.

— До чого ти хилиш? — Мої очі звузилися до тонких щілин, неначе відображаючи таку саму тонку межу сенсу Бойдових слів.

— До того, що й у реальному житті все так, як на клітинному рівні. Є інфіковані Богом, а є ті, у кого вроджений дар мислити тверезо. Зазвичай інфікованість передається в спадок: батьки змушують іти до церкви, родичі торочать про божу ласку до їхньої родини й усяке таке. Тільки ті, кому вдалося ізолюватися від примусової ін’єкції, а відтак очиститися та розглянути всі ймовірні течії релігії, філософії чи психології, змогли виробити імунітет.

— Ти вважаєш, що віряни не мислять? Ви що, борці з релігією?

— Релігія тут ні до чого. Ці люди — зло, і ми боремося з ними за допомогою власних методів. Як, на твою думку, вони спроможні мислити, якщо їх із дитинства вганяють у рамки? — Обличчя американця побуряковіло. — У рамках немає потреби думати. Релігійна віра — це розумова лінь, як висловився Гайнлайн [82] Роберт Енсон Гайнлайн (1907–1988) — один із найвідоміших американських письменників у жанрі наукової фантастики. Володар премій «Г’юґо» та «Неб’юла». . Ті, хто викрали твого сина, Даліборе, і є загнаними в ті рамки, найбільш ледачими індивідами у світі.

— Тобто фанатики… як я й казав.

— Називай їх, як хочеш, проте це дуже потужна сила. Найнебезпечніший ворог — той, хто керований релігійною істерією. Маєш до прикладу ісламський джихад або хрестові походи. Люди ладні вбивати заради віри, і — основне — їх не гризе за це сумління. Вони вважають нормальним убивати в ім’я свого Бога. Хто, як не ми, американці, — Бойд указав долонею на себе та свого напарника, — відчуваємо це на власній шкірі. Проте, з іншого боку, завдяки їм Америка стала сильною та розвиненою країною: боротьба з ними дала поштовх до розвитку таких служб, як АНБ, ЦРУ, ФБР чи НАСА. Та знав би ти, по скількох трупах довелося пройти нашій державі, аби досягнути рівня найпотужнішої та майже нездоланної.