Андрій Новік - Останній спадок

Ярослав минув третій сходовий майданчик, потім четвертий. У тьмяному світлі причіплених до дерев’яного загородження лампочок дивитися собі під ноги було неймовірно складно, тож підійматися довелося повільніше, ніж він розраховував. Від нестачі кисню, спричиненої важкою ходою, та через виснаження після безсонної ночі чоловік постійно позіхав і щосили боровся зі сном, який ставав усе настирливішим. Раз по раз він озирався за спину, виглядаючи напарницю з широко розплющеними від страху очима. Іноді Мелані заплющувала очі й тоді просила вищі сили врятувати її в разі падіння, потім благала не допустити того падіння, та здебільшого, глипаючи вниз, кляла все на світі.

Повільно сунучи вгору, Ярослав міркував. Логічно, що єзуїти переховали меч Богдана Хмельницького якнайвище: навіть потому, як вежу розібрали, до неї сходилося чимало священиків та учнів колегії, тож будь-які знаки поховання на нижчих ярусах могли викликати непотрібну увагу сторонніх. Подумавши так, чоловік міцніше затиснув лом у лівій руці й узявся постукувати ним по стіні кожні півтора-два метри. Перший удар робив на рівні ніг, наступний — трохи вище за пояс, а останній — аж над головою.

— Тихше! Нас можуть почути, — заблагала Мелані, здригнувшись від звуку першого удару.

— Не почують, вони глибоко під землею, а ми на висоті.

Більше жінка не зронила жодного слова. Говорити й так було важко: вона мусила глибоко вдихати й видихати, аби не знепритомніти. Складалося таке враження, наче Мелані не здіймалася вгору сходами, а летіла далеко за межі атмосфери, де повітря настільки розріджене, наскільки це взагалі можливо. На кожному кроці дошки під ногами скрипіли та прогиналися, шарпаючи розхитані нерви.

До завершення екскурсії залишалося, за розрахунками, дванадцять хвилин, а до останнього сходового майданчика було ще п’ять прольотів. Лампочки закінчилися десять метрів униз тому, і тепер, підсвічуючи під ноги телефонними ліхтариками, Ярослав із Мелані йшли обережніше та повільніше. Постукування по стінах були марними — вони видавали такий глухий звук, наче мали не одну цегляну кладку, а принаймні з десяток. Оптимізм Ярослава потрохи згасав, і віра в наступні кілька прольотів розвіювалася в запилюженому повітрі. Він відчув, що ніс повністю забився білим порохом і, незважаючи на вигуки Мелані, смачно висякався собі під ноги. Жінка не зводила зі шмарклів погляду і, попри страх, аби не наступити на них, перескочила загиджену сходинку.

— Останній майданчик, — тихо й розчаровано мовив Ярослав, коли вони видерлися на самісіньку верхівку розібраної колись чотиригранної вежі єзуїтського костелу.

Два вікна в протилежних стінах було забито широкими дошками так наглухо, що в них не знайшлося жодної щілини, щоби пропустити найтонший промінь світла.

— Тут нічого. — Він не розібрав, з радістю чи з відчаєм видихнула ті слова Мелані Маєрс.

Лом востаннє піднявся й ударив по стіні на рівні ніг. Білявка вкотре здригнулась і залишилася стояти позаду на сходинках, силкуючись розподілити вагу на обидві ноги. Глухе відлуння пролетіло аж до підніжжя вежі. Ярослав скуйовдив волосся, благаючи всіх богів, яких тільки знала історія суспільства.

«Ну ж бо, бляха! Ти маєш бути тут!»

Зручніше розмістивши лом у руці, чоловік іще дужче влупив по стіні на рівні поясу. Цього разу звук виявився дзвінкішим. Ярославові очі покруглішали. Курва! Сорочка вмить прилипла до тіла, наче він щойно подолав десятикілометровий спринт.

— Щось не так?

— Порожнеча, — під напливом емоцій Ярослав заторохтів українською, як із кулемета. — Там нічого нема! Блін! Невже?!

Аби переконатися, що почуте не вибрик його змученої браком кисню свідомості, чоловік вгатив по стіні ломом іще раз, а потім іще раз і ще. Під ударами крихка від старості цегла розкололася й великими шматками посипалася додолу. Спритно стрибнувши вперед, Ярослав уперся в дерев’яні дошки, що легенько прогнулися під його вагою, і заходився гарячково виколупувати залишки цегли зі стіни.

— Посвіти мені, — безапеляційно кинув він.

Здавалося, він знетямився від нападу якоїсь темної фанатичної жаги.

— Слав, стань ближче до краю, дошки не витримають. — Серце Мелані злякано тьохнуло, коли одна дошка завібрувала під чоловіковою ногою.

— Самого мене витримають. — Ярослав прикипів поглядом до цегли, що її виколупував. — Світло!!

Жінка вхопила простягнений ним телефон і підсвічувала двома ліхтариками під невеликим кутом, який тільки могла утворити, залишаючись поближче до стіни. Коли майже всю стіну над сходовим майданчиком залило світло, відкриваючи погляду кожну тріщину на цеглі, Ярослав загамселив ломом по пустотному місцю ще дужче.