Андрій Новік - Останній спадок

Щастя від вигляду аж шістьох відвідувачів затопило не тільки обличчя, а й тіло священика: він ураз підхопився з-за столу та майже оббіг його, аби поближче підступити до зацікавлених облич.

— Чудово, усі вчасно, — склавши руки долонями докупи, він указав на стіл, з-за якого щойно вийшов, — прошу, покладіть, будь ласка, до коробочки по 20 гривень на розвиток храму, візьміть квитки, а я тим часом збігаю зачиню вхідні двері, аби нам ніхто не заважав. Можете взяти собі на пам’ять образочки чи брошурки зі столу.

Тут серце Ярослава не витримало й угатило по горлянці так щиро, що здавалося, ніби чоловік от-от його відригне.

— Зачините двері? Навіщо?

Не вистачало ще опинитися замкненим у підвальних приміщеннях костелу, коли тебе повсюди розшукує поліція. Якщо священик або ті четверо впізнають його, вежа стане йому в’язницею.

— Це треба, аби ніхто не зайшов і не блукав тут, доки ми перебуватимемо в підземеллях храму. Звісно, навряд хтось вирішить завітати, одначе перестрахуватися не завадить.

Священик вийшов із кімнатки, піднявся сходами вгору й замкнув двері на ключ, який заховав до кишені чорної ряси, потому повернувся й став обличчям до екскурсантів, а спиною до вузького проходу в стіні навпроти столу.

— Що ж, почнемо, — мовив і взявся розповідати історію створення та руйнування храму.

Під час розповіді він підвів екскурсантів до інформаційної дошки й показав пальцем на нижнє її фото із зображення інтер’єру костелу. На світлині проглядалося понад двадцять рядів стелажів із книжками (по шість у кожному), розмежованих нешироким проходом. Крім рядів, стелажі ховалися в щонайменшій ніші, на балкончиках, під бічними галереями, тобто всюди, де тільки знаходилось вільне місце. Доки студенти захоплено роздивлялися фото й слухали розповідь, Ярослав знемагав від нетерплячки, коли ж священик поведе їх углиб підземель.

Попри хвилювання, Ярослав не забував під пильними позирками священика ледь чутно переказувати англійською його слова Мелані. Та ж, на якийсь час забувши про всі свої тривоги, уважно ловила кожне з них. «От якби ми не мусили порушувати зараз закон», — навіть замріялася Мелані.

Після завершення оповіді всі рушили до вузького проходу в стіні, наприкінці якого, перед поворотом ліворуч, стояла підсвіченою в глибокій ніші голова чоловіка зі сліпим поглядом, що колись належала одній із фасадних скульптур. Жінка підійшла до неї ближче, бажаючи торкнутися, та Ярослав підхопив її під лікоть і потягнув за собою до просторого приміщення. По лівий бік від них у цегляній стіні зяяла отвором велика арка, що вела до наступного приміщення; просто перед ними, трохи віддалік, сходинки збігали вниз, а праворуч виднівся вузький і довгий прохід. Незважаючи на суху спеку надворі, під землею панувала волога прохолода, а темрява поглинала кволе світло від прикручених дротами попід стелею поодиноких лампочок.

— Наш храм споруджено буквально на руїнах колишнього міста. — Священик вів шістьох відвідувачів до сходинок униз. — Під нами всюди залишки будинків і мурів приблизно чотирнадцятого століття. Ось, погляньте.

Цегляні сходи спускалися на два метри вниз, впираючись у залишки фасаду старовинного будинку, а потім повертали на дев’яносто градусів ліворуч. Над сходами в стіні будівлі чітко проступали обриси колишнього вікна, унизу й угорі над яким у ряд розташовувалися круглі заглибини. Мелані обережно провела пальцями по каменю, тонко відчуваючи кожну тріщинку, вм’ятину чи отвір. Вона не могла повірити, що щось спроможне так довго існувати, зберігаючись у майже ідеальному стані. Уява послужливо вималювала часи, коли за цими стінами жило подружжя, виховувало дітей і вирушало полювати качок до Полтви.

— Ці отвори — усе, що зосталося від металевих ґрат на вікнах.

Звернувши ліворуч, екскурсія зійшла ще на кілька сходинок униз. Рештки будинку впиралися в старий мур, схожий на оборонну стіну. Цегляна кладка збереглася навдивовижу добре, щілин із розчином майже не було видно — той, хто займався зведенням стіни, вочевидь знав свою роботу краще за своїх сучасників.

— Ми ще не розчистили всі закутки, тож сподіваємося знайти більше решток давнього міста. Той рівень землі, на якому ми з вами зараз стоїмо, — він демонстративно притупнув ногою, — був рівнем землі міста приблизно чотирнадцятого століття.

— Тобто костел поставили на руїнах старих будівель? — устряв хлопчина, що під враженнями від побаченого міцніше стискав долоню своєї дівчини. — Тут немає фундаменту?