— За логікою, фундамент повинен бути, але скільки ми не копаємо, ще його не знайшли. Ось ця стіна, — священик указав на височезну стіну над будинком, — несуча, а спирається на стіни руїн. Не знаю, що думати, але те, що древнє місто може бути фундаментом костелу, цілком імовірно.
Усі четверо витягли телефони й почали фотографувати. Аби не втрапити в кадр, Ярослав із Мелані відступили вбік. Не хотілося попастися через таку банальну необачність.
— А тепер нагору, — звелів священик.
Кинувши оком у той бік, куди вказав їхній екскурсовод, Ярослав тихцем гмикнув. Те, що далі всі прямували до слабко освітленого проходу, який вився ще далі в надра підземель, навпроти спуску, у якому вони зараз перебували, було чудовою нагодою, аби відстати й повернутися до входу до вежі.
— Ми, мабуть, тут затримаємося.
Зловивши здивований погляд священика, він кивнув на Мелані.
— Американці надто вже сподобалися руїни. Ви йдіть, а ми доженемо. Я все їй детально розповім, не хвилюйтеся.
— Гаразд, — задоволений відповіддю, чоловік у рясі підбадьорливо махнув рукою студентам, аби ті не відставали.
Щойно процесія покинула залу, Ярослав і зачарована Мелані Маєрс, якій знадобилося ще з хвилину втовкмачувати, що час повертатися, метнулися сходами вгору та пірнули в прохід біля моторошної кам’яної голови, припасованої в ніші. Тепер серце калатало не тільки в Ярослава, а й у Мелані. Вона відчувала, що відмовками на кшталт нерозуміння української чи невигадливих знаків про заборону подальшого пересування тут не відбутися, тож налаштувалася діяти рішуче та швидко. Вискочивши до кімнати із самотнім столом, укритим брошурами та крихітними образками, вони промчали до виходу — туди, де чекала заліплена плівкою та скотчем залізна брама, що відділяла їх від їхньої мети.
— Скільки в нас часу? — Голос у жінки засапано зривався.
— Екскурсія триватиме ще хвилин п’ятнадцять-двадцять.
— Не так багато, зважаючи на те, що ми навіть не припускаємо, де шукати.
— У сраці! — лайнувся Ярослав українською.
— Що?
— Нічого. — Звичка виправдовуватися перед американкою починала дратувати, тож тільки після трьох ривків сходами він опанував себе. — Це я так…
Захекані, вони зупинилися перед двома дверима — широкими, що вели на вулицю позад головного фасаду костелу, і набагато вужчими, викладеними новою цеглою та з маленькою колодкою під ручкою. Обоє дверей стояли замкнені.
— Що тепер?
Ухопившись за колодку, Мелані якомога тихше, але дуже старанно заходилася розхитувати металеву скобу, на якій та кріпилася до цегляної стіни. Скоба піддавалася неохоче, проте за якийсь час на землю все ж посипалися крихти бетонної суміші. Дверна конструкція мала не надто надійний вигляд. Найбільш імовірно, будівельники поставили її, не сподіваючись, що комусь спаде на гадку вдиратися досередини силоміць. Та й за рік-два реставраційні роботи повинні були закінчитись, і металеві ґрати замінили б на відповідні, схожі на автентичні дерев’яні, як зробили з вхідними. Ярослав вагався. Через зламаний замок міг виникнути непотрібний галас, навіть після знахідки Чаркеса. Чоловік планував проникнути досередини, узяти потрібне та зникнути, не залишивши по собі ніяких слідів.
— Стій, — щойно металеве кріплення загрозливо захиталося, лаштуючись випасти, Ярослав зупинив жінку, — не чіпай. Може, є кращий спосіб.
— Це ж який?
Чоловік метнувся сходами вниз, до кімнати, де допіру сидів священик. Аби не гупати, він стрибав через одну сходинку. Підтюпцем забігши досередини, Ярослав припав до внутрішнього боку столу, відставив стілець, запам’ятавши його місце розташування, і акуратно повитягував усі чотири шухлядки. Священик завжди носив із собою ключі, тож вони не могли бути в одному екземплярі: на той випадок, якби ключі зламалися чи загубилися, мусив би знайтися їхній дублікат.
Верхня шухляда виявилася напханою брошурами й образочками, аналогічними до тих, що рівними стосиками лежали на стільниці. Більше нічого. Друга та третя стояли порожніми — ні папірця, ні навіть якоїсь смітинки. Залишалася нижня, ручка якої від часу витерлася до зміни свого золотавого кольору на блідий відтінок сірого заліза. Судячи з того, що, на відміну від тугих, скрипучих вагань своїх трьох попередниць, вилетіла вона зі столу майже миттєво та повністю, нею користувалися найчастіше. На її дні, під задньою стінкою, поряд із двома теками документів, лежала невелика кругла зв’язка ключів, на якій чепів брелок із зображенням головного фасаду Костелу Петра і Павла.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу