Андрій Новік - Останній спадок

Ліворуч виднівся вузький кам’яний тунель, що вів углиб підземелля, туди, де повинен би бути фундамент костелу, а навпроти — ще одні масивні двері, з боків яких у стінах проступали видовбані кілька сотень років тому пази під дерев’яні балки, якими тоді барикадували вихід.

— Доброго дня, — усміхнувся священик, не встаючи з крісла, — ви на екскурсію?

Ярослав швидко перебрав варіанти прийнятних відповідей і зупинився на тому, що його вдалося б обіграти в кількох ситуаціях. Він якось чув, що до такої відмовки доволі часто вдавалися, аби відвідати підземелля не тільки костелу, а й Домініканського собору чи міської ратуші.

— Так. — Він намагався не виказувати хвилювання й упевнено закивав, відводячи очі нібито на дрібні залишки давніх фресок над столом і маленьке віконце під стелею позаду священика. — Ця жінка приїхала зі Штатів, а ви знаєте, як американців вражають наші архітектурні пам’ятки.

— А ви її екскурсовод? — Священик кинув на Мелані запитальний погляд.

— Так, — Ярослав усміхнувся. Те, що священик сам зробив такий висновок, було добрим знаком.

— Чудово, отже, зможете перекладати їй усе, що я розповідатиму. А розказати, повірте, є що: цього року ми відкрили нову залу.

— Не турбуйтеся, — мовив Ярослав, — я маю всю необхідну інформацію, тож проведу екскурсію самотужки.

До підземель Костелу Петра і Павла, як і Домініканського собору, до прикладу, спускалося небагато відвідувачів, тому, аби не відбивати в них охоти побачити старовинні ходи та руїни древнього міста, на яких стояв храм, дозволяли проходити й стороннім екскурсоводам зі своїми групами. Звісно ж, кожен мав зробити незначний фінансовий внесок у справу продовження реконструкції.

— Ох. — Обличчя священика накрила тінь суму від втрати чи не єдиної за день нагоди розповісти про своє ж захоплення. — Що ж, можете йти, але час екскурсій у нас фіксований, наперед визначений. Раджу вам дочекатися 11:30, на цю годину заплановано найближчу екскурсію. Якщо хтось прийде.

— Тоді ми зачекаємо на вулиці. — Ярослав звірився з годинником — залишалося двадцять дві хвилини.

Ярославові на мить навіть стало жаль доброго чоловіка в чорній рясі, для якого і сам костел, і його історія були всім: відверте розчарування через мізерне зацікавлення туристів підземеллями непомітно, але щодня дедалі більше поглинали його. Усі знали про костел Ордену єзуїтів якусь дещицю, заходили оглянути понищені часом розписи та лякалися тимчасово розкладеного тут риштування. Іноді обережно зиркали на дерев’яну труну, що знаменувала смерть. Та й екскурсоводи, яким дозволяли заходити з групами до підземних приміщень, не особливо поділяли ентузіазм священиків, побоюючись просити екскурсантів про додаткову оплату. Зазвичай туристи-українці, зачувши про ще одне стягнення, хоч і незначних, але коштів, вибухали фонтаном параноїдального обурення. Те, що зараз на порозі американка, тішило серце священика, вселяючи віру у свою непомітну, та все ж велику справу.

— Стривайте, — гукнув їм чоловік у чорному, коли Ярослав уже виходив до темного коридору, — але ж вам нічого не відомо про нові зали. Я наполягаю на особистому проведенні екскурсії.

Випад був очевидним та очікуваним, тож Ярослав скористався останнім своїм козирем:

— Дякую, та в тому немає потреби. — Він вкладав у свої слова якомога більше лагідності. — Отець Прус гарно підготував мене. Ми з ним добрі знайомі.

Священик, схоже, дещо здивувався, але відразу енергійно закліпав сірими очима й укотре щиро всміхнувся. Капелан костелу єзуїтів Степан Прус — надзвичайно соціально активна персона. Це завдяки йому так швидко та якісно почали та продовжували реконструкцію храму, підземель, внутрішнього та зовнішнього оздоблення. Його цитати висіли на стінах будинків неподалік від центральної площі міста; за його участі перед головним входом до храму, що до всього ще й гарнізонний, відбувалися військові дійства. Цю людину знали більш-менш широкі кола Львова, тому використати згадку про уявне знайомство з Прусом було непоганим кроком до завоювання священикової довіри.

Неприховано хвилюючись і щораз нервово озираючись, Ярослав поквапився вивести Мелані на вулицю. Чоловік очікував від неї на нову зливу нервових запитань. І вона б охоче взялася до цього, якби раптом не вирішила за краще помовчати й помріяти про майбутню зустріч із Сенді. Нехай хоч у голові знайдеться крапля тепла й спокою.

Рівно об 11:30 до них приєдналися четверо — двоє юнаків і їхніх симпатичних дівчат, яких ті вели за руки. Компанія на перший погляд скидалася на групку студентів-першокурсників, які вирішили вивчити нове місто, до якого переїхали навчатися. Усе йшло за планом, залишалося тільки сплавити екскурсантів священикові та відокремитися від них слушної миті. Останнє було нескладно, тому він узяв Мелані під руку та на хвилі адреналіну повів її слідом за молоддю.