Андрій Новік - Останній спадок

— Може…

Галина Михайлівна вичекала кілька миттєвостей і наважилася вистрілити тим, що так довго гризло її зсередини:

— Чули, що трапилося з тим Далібором?

Віктор Петрович скинув голову й люто глипнув на жінку. Він не поділяв її поглядів стосовно Кравця. Як і поглядів пришелепкуватого Мишкевича. Чоловік вважав інтерв’ю останнього безглуздим, проте нищівним ударом по відразу обох добропорядних людях. Та, найважливіше, по університету. Тепер від лайна, яке обліпило його стіни, їм не відмитися ніколи.

— Увесь університет про це чув, — процідив крізь зуби Віктор Петрович. — Тепер тут не виводитимуться поліцейські, психологи, ЗМІ й усі кому не лінь. Не знаю, як можна проводити заняття за таких умов… І чи взагалі варто.

— Звісно, варто, не меліть дурниць. Псих у нас був тільки один, і той уже згинув. Усе тепер налагодиться.

— Стули писка!

Віктор Петрович нарешті випростався в кріслі й, ухопивши до рук гарячу чашку, почав повільно відсьорбувати заспокійливий напій.

— Дуже гарно з вашого боку, — театрально образилася стара, — але спишемо це на стрес. Гм, — після хвилинної паузи знову озвалася Михайлівна, — якщо з Юрчиком усе зрозуміло, то де ж тоді в біса Ірина. Від рання її не бачила. Певно, не витримала звістки про смерть свого обранця.

— Михайлівно, ви не знаєте, з чим жартуєте. Краще не пхайте носа в чужі життя.

— І з чим це я так жартую? Це через неї ви в поганому гуморі? Ірина звільняється?

— Ні… а чорт із ним, однаково ваші радіолокатори незабаром усе вловлять.

— Вона наклала на себе руки? — З награним жахом Михайлівна затулила рота руками.

— Її заарештували.

— Заарештували?

— Ще після самогубства Підгірського я просив поліцейських одразу телефонувати мені в тому разі, як матимуть будь-яку інформацію. Уранці мене набрали з відділка й повідомили, що Ірина Дивульська в сльозах прибігла до них, верзучи нісенітниці про якісь таємничі дзвінки. Виявилося, вона переховувала в себе Далібора в день убивств в Ілеві. Її заарештували як співучасницю. Більше мені нічого не відомо. Ще попередили, що, коли щось із цього приводу знаю, повинен приїхати до відділка. Я заявився туди, але до Ірини мене не пустили й сказали, що найближчими днями триватимуть розслідування та підготовка до судових процесів. Оце вислухали, а тепер припніть свого язика, інакше я потурбуюся, аби ви опинилися в куди гіршому за камеру приміщенні. Ще раз згадаєте Ірину чи Далібора — прибиратимете чоловічі туалети на третьому поверсі.

Михайлівна враз виструнчилась і круто розвернулася спиною до чоловіка. Потому, не зронивши й слова, випливла з кафедри, несучи в голові думки про помсту.

Указівки були короткими та зрозумілими — вимкнути основний телефон, тримати зв’язок через запасний і, передусім зважаючи на обачність, остерігатися відкритих місцевостей, відеокамер і поліції. Розмову з Веронікою довелося відкласти на потім: правоохоронці, мабуть, уже давно навідалися до їхньої квартири й допитали її. Він сподівався, що дружині вистачило розуму, аби встигнути зателефонувати доньці з наказом не вистромлювати носа зі Стокгольма. Бажан пообіцяв покласти на її банківський рахунок три тисячі євро, чого мало б вистачити принаймні на тиждень спокійного проживання в столиці Швеції. Відстеженням руху коштів чоловік не переймався: Сотник запевняв, що все минуло гладко, нічого не вкаже ні на Ярослава, ні на нього самого.

Ярослав рухався в бік указаного Бажаном блокпоста (той мало не кипів на згадці про вивалену поліцейським суму), тримаючи в голові категоричний наказ за будь-яких обставин утримувати американку в полі зору. Сотник побоювався, що та стукачка, тож дозволяв за найменшого вияву загрози діяти без роздумів.

Сонце підбилося височенько, коли Ярослав став поруч із Мелані на Шевській, за вигином якої проглядався темний і величний фасад костелу єзуїтів. Жінка відчувала, що замість крові її жилами плине жах, пронизує її до кінчиків пальців, озиваючись у кожному капілярі ударами кількавольтного струму. Прослухавши останній випуск новин по радіо, Мелані Маєрс ледь не збожеволіла. Сподівання випірнути з хвилі ненависті та смерті, що накрила її з головою, і втекти до доньки, яка досі здавалася такою близькою, лише простягни руку, тепер тремтливим маревом застигла невимовно далеко. Як багато часу знадобилося Біллу Гендерсону, аби дізнатися нове прізвище в її паспорті та злити інформацію місцевій поліції? Вона згадала обличчя колишнього боса, його випнуті вилиці, лайку й тисячі незрозумілих і засекречених наказів, за найменший натяк поцікавитися значенням яких той одразу вибухав потоком жорстких погроз. Стискаючи кулаки, жінка уявила, як трощить його обличчя, від чого широкою дорогою краваткою розтікається мозок, а руки в пошуках опори конвульсивно вигинаються за спину. Тепер Сенді мусить переховуватися, жити в страху й очікуванні на появу мами, що зникла без найменших пояснень.