Андрій Новік - Останній спадок

«Він заплатить за це!»

Мелані подивилася на чоловіка, який стояв ліворуч від неї, не відводячи зачарованого погляду від фасаду костелу. Так само дивилася Мелані, коли покидала доньку.

— То це він? — усе ще палаючи гнівом на Гендерсона, процідила крізь зуби жінка. — Грьобаний костел?

— Ага, — кинув Ярослав і знову поринув в обмірковування плану дій.

— А де колегія єзуїтів?

— Он, — чоловік тицьнув пальцем на прибудову праворуч від костелу. Світла триповерхова споруда зовні нічим не відрізнялася від звичайної навчальної установи. — Тепер там школа.

Мелані повела поглядом туди, куди вказував Ярославів палець, — на припасовану до стіни колишньої колегії чорну невелику табличку. На ній красувалося зображення бюста Богдана Хмельницького та стояли кілька незрозумілих для неї кириличних слів.

Повз Мелані та Ярослава туди-сюди снували люди, та ніхто з них навіть не глянув у бік непримітної пари. За мить чоловік і жінка крокували вологою бруківкою до Костелу Петра і Павла.

— Вхід до вежі позаду будівлі, — усе ще не дивлячись на жінку, промовив Ярослав. — Там є двері до підземелля, їх використовують для екскурсій. Здалося б, щоб зараз там було незамкнено.

— А якщо двері виявляться замкненими?

— Тоді вхід до вежі доведеться продовбувати в цегляній стіні лівої галереї костелу. Муситимемо проникнути досередини, непомітно продертися крізь загорожу до сходів на ту саму галерею, що веде до оргáна, піднятися й пройти вздовж лівої стіни та кувалдою — яку невідомо звідки, але ми дістанемо, — довбати стіну. І все це треба буде проробити обережно, тихо, на очах священиків і бабць, які прийшли помолитися за таких безбожників, як ми.

Мелані іронічно вигнула брову й легенько торкнулася рукою Ярославового плеча.

— Тільки мені другий варіант здається більш привабливим?

— Ну, якщо тебе приваблює потік старечих прокльонів, присмачений погрозливим вимахуванням пальців, то… Ти тільки нічого не подумай, я, звісно, буду радий розділити з тобою таке щастя, але на тому наше знайомство закінчиться, а мені б хотілося, аби ти ще побачила свою Сенді.

— Дякую. — Від несподіваної ласки й невимушеного гумору чоловіка мандраж на мить відступив, але на згадці про доньку відразу ж повернувся. — Ідемо до задніх дверей?

— З твого дозволу…

Костел тиснув масивністю, старовинною чорнотою та сірістю невідреставрованих скульптур. Барокова будівля була не менш похмурою за готичну. Каміння, від якого тягнуло холодом, ґрати на віконцях підвальних приміщень (а заодно й підземель) — усе це гнітило Мелані, і вона ховала погляд у проміжки між бруківкою. Через звичку жити посеред бетонних висоток жінка гостро відчувала подих старості, що була майже всюди в центральній частині Львова. Мелані захоплювалась і боялася водночас, відчуваючи засторогу часу, нещадного й до неї також.

Звернувши за ріг, вони обійшли костел із лівого боку й за наступним рогом праворуч побачили кілька сходинок, які вели вглиб будівлі. Прохід до підземелля перегороджували важкі старовинні двері з кованою декоративною решіткою ззовні.

— А якщо нас усередині впізнають?

— Сумніваюся. Наші поліцейські здебільшого молодці на телебаченні або в інтернеті, а насправді такі неповороткі, що ми встигнемо вийти звідси ще до того, як вони здужають приїхати та сповістити всі заклади про злочинців.

«Злочинців». Ярослав уперше замислився над словом, що стало невідворотним маркером його життя. Досі, хоч за його наказом і стріляли, відбираючи життя, поняття «злочинець» залишалося якимось безвідносним до нього. Невже він тепер справді злочинець? Може, Ніка мала слушність, відсторонюючись від його темного єства. Чоловік до червоного потер обличчя долонями, наче намагаючись прогнати геть похмурі думки.

Двері було відчинено. Темний вузький коридор за ними відразу за метр звертав ліворуч і сходинками опускався вниз іще на півтора метра до входу в підземні приміщення. Сходи ж продовжували вивертати ліворуч і пролягали до забороненої для відвідувачів території — металеві ґрати стояли на заваді подальшому спуску до ще не впорядкованих коридорів.

— Ось ці.

За вхідними дверима ліворуч виднілися сяк-так заліплені чорною плівкою ще одні.

— Що з ними?

— У підземеллях тривають ремонтні роботи. Розчищають каміння та стіни в пошуках нових проходів і залів. Саму ж вежу намагаються реконструювати, аби згодом також відкрити для відвідувачів та з’єднати з галереєю всередині будівлі, але наразі більшість верхніх сходових маршів погнили й небезпечні для пересування.