Андрій Новік - Останній спадок

— Перепрошую, — ігумен демонстративно подивився на годинник, — але незабаром і ці коридори, і цю залу наповнять ченці. Тож якщо ви знайшли те, що шукали, змушений буду супроводжувати вас до виходу та відкланятись.

— Ні, не все. — Ярослав сфотографував на телефон сторінку путівника й швидко оглянув решту сторінок у пошуках інших поміток, а тоді повернув голову до ігумена та знічено промовив: — Ніяк не втямлю, що може означати «між небом та землею».

— А як на мене, це цілком зрозуміло.

— І що ж?

— Між небом та землею може перебувати лише те, що призначене зв’язувати їх, возз’єднувати. Те, що всіма силами тягнеться у височінь із бажанням торкнутися Господа.

— Не розумію…

Ярослав почав перебирати в голові всі відомі йому зображення костелу, аби зрозуміти загадкові слова ігумена, та відповідь, як виявилося, лежала на поверхні. За якусь хвилину роздумів він наважився запитати:

— Ви говорите про вежу?

— Так, про неї. Ще з часів Вавилона люди прагнули досягти Бога (навіть збудували для цього такий собі міст між небом і землею, результат чого нам відомий), тож зведення в Божих храмах високих веж є не тільки вказівкою християнам на місце їхнього духовного спокою, а й символом споруди, найближчої до царства Його.

— Але ж Костел Петра і Павла не має вежі… — спробував запротестувати Ярослав і затнувся, дещо пригадавши.

Колись, іще 1702 року, з південного боку фасаду костелу єзуїтів було зведено чотиригранну вежу — найвищу в місті на той час. Вона була вищою навіть за тогочасну вежу ратуші, на якій, як відомо, 1826 року з’явилися ознаки руйнування та нестійкості конструкції. Того року, 14 липня, біля ратуші зібралася комісія для розгляду її технічного стану, яка вирішила, що вежа нічим не загрожує громадянам і простоїть іще пару десятків років. Але за декілька годин опісля вежа впала, забравши життя шести-семи містян і поранивши ще з десяток. На хвилі недовіри до високих споруд через чотири роки, 1840-го, вежу костелу розібрали, залишивши тільки нижній ярус.

«Отже, єзуїти знайшли меч Богдана Хмельницького й заховали у своєму костелі, гетьмановій духовній домівці».

— Слухай, я тут подумала…

Дорогою до Львова й американка, й українець довго німували. Пропозиція, яку Мелані збиралась озвучити, маринувалася в її голові з ночі, проте, зважаючи на теперішній стан речей, наважитися на такий крок було не тільки важко, а й небезпечно.

— Що? — Ярослав Війт сидів із не менш схвильованим виглядом. Єзуїтський собор усе ніяк не йшов із голови, від чого слова Мелані мов розсіювалися в повітрі, так і не досягнувши адресата.

— Як гадаєш, що твій бос зробить із дитиною?

Ярослав важко видихнув. Йому хотілося сказати Мелані, що із сином Кравця поводитимуться належно, що як мінімум передадуть до рук поліції, коли Далібор не виживе, але це було б брехнею. Він не мав жодного уявлення про долю малого. Тільки сам Бажан міг відповісти на це запитання, і передчуття щодо цього були невтішні. Малий занадто багато бачив.

— Не знаю, — відповів Ярослав і сам ледь не повірив у власні слова, — якщо хлопчик не викине якогось коника, то йому, мабуть, спробують навіяти ілюзорні спогади, перепояснивши все, що сталося на його очах. Луку рятує те, що шок на дітей діє вкрай потужно: зараз для нього реальність невіддільна від вигадки.

— А якщо не вдасться?

— Тоді сподіватимемося, що Кравець виживе.

Тут він вирішив, що краще замовкнути, аби не страхати й так пригнічену жінку. Мовчки сягнув лівою рукою під водійське сидіння й намацав зім’яту пачку синього Winston . Пальці затремтіли, коли в ніс ударив різкий запах нікотину. Перша затяжка важкою гирею впала в незвиклі легені, спричиняючи напад надсадного кашлю. Мелані здивовано подивилася на Ярослава, проте не зронила жодного слова.

Коли знак «Львів — 100 км» залишився позаду авто, Мелані обережно озвалася:

— I have a daughter. Did you know it? [105] У мене є донька. Ти це знав? ( англ. )

Водій востаннє блаженно затягнувся, викинув недопалок у відчинене вікно, а тоді ствердно кивнув.

— Чув щось таке.

— Її ім’я Сенді. Дев’ятирічна кучерява красунечка. Ти б її бачив. Коли вона всміхається, увесь світ мов завмирає від ніжності.

Ярослав мовчав.

— А ще в неї була сестричка. — Голос Мелані забринів. Жінка щосили боролася з хвилею нещадного болю, та сльози вже навернулися на очі, і вона не ховала їх. — Джессіка.