Андрій Новік - Останній спадок

Мелані прилаштувалася на колінах поряд із Ярославом, що, сівши просто на підлогу, заходився уважно гортати виставлені на першій полиці книги. Полиця виявилася зібранням зайвого. Не так щоби зайвого, а примірників, що не підпадали під жодну категорію вище чи ще не були закріплені за певною полицею. Перші п’ятнадцять хвилин Мелані лише мовчки спостерігала, як Ярослав наднапружено, наче працюючи з чутливою вибухівкою, вивчає кожну сторінку видання про історію тернопільського мистецтва, а потім — підручника з конструювання дерев’яних балок у церквах… Жінка навіть не розпитувала про книги, які той почергово брав до рук: для неї та отця Гладуна, який незворушно стежив за рухами Ярослава, усі його дії були більш як безглуздими.

За півгодини Ярослав розчаровано опустив руки на підлогу й тяжко зітхнув.

— What’s this? [104] Що це? ( англ. ) — Мелані витягла з-поміж двох товстих книг із темними корінцями щось схоже на тонку брошуру.

Ярослав з ігуменом схилилися над книжечкою в її руках, пильно дивлячись на обкладинку.

— Якась дивна у вас бібліотека, — зауважив Ярослав, не відводячи погляду від знахідки. — Для чого це тут?

— Це ж Рим, так? — утрутилася Мелані.

Усі перезирнулися й знову втупились у книжечку, що виявилася туристичним путівником столицею Італії. Така література й справді була не надто доречною в бібліотеці монастиря. Та й з обличчя Владислава Гладуна читалося, що про її наявність тут він навіть не здогадувався.

— Мабуть, Ігор привіз цей путівник із собою, коли повертався з Рима дев’яносто восьмого, — замислено промовив ігумен, — але тоді не розумію, чому він не лежить на полицях 15–16.

— Може, Підгірський волів його приховати.

— Що ж, — прогугнив невдоволено отець Гладун, — може, і так. Хоча хтозна, чи він таки належав Ігореві.

Ярослав швидко прогорнув першу й останню сторінки та вказав на нечіткий напис від руки — «Ігор Підгірський».

Ігумен запропонував присісти за один із масивних столів посеред читального залу.

— Гаразд, — енергійно вистрілила Мелані, схрещуючи під стільцем ноги й упираючись ліктями в стіл, — і що шукатимемо?

— Відповіді. — Ярослав сів праворуч від жінки, а отець Гладун — навпроти. — Щось, пов’язане з мечем, якісь нотатки, підкреслені вислови, цитати — будь-що.

Кожна сторінка путівника містила короткий опис того чи того туристичного об’єкта Рима: фото, під ним крикливо величезними літерами назва об’єкта, а нижче — стислий опис, історія та місце розташування, доповнені мініатюрними картинками. Брошура мала ледь не новий, майже неторканий вигляд. І це дивувало. Здебільшого туристи, раз по раз зазираючи в такі путівники, витирають сторінки чи загинають їх для зручності. Цей же наче жодного разу не розгортали. Одне з двох: або Підгірський надто бережливо ставився до своїх речей, або зберігав путівник для інакшої, як мандрівка старовинним містом, мети. Але які пояснення він собі не вигадував би, а відчуття, що це не те, що їм потрібне, міцно оселилося в грудях.

На прохання Ярослава Мелані переглядала кожне зображення, кожен міліметр глянцевих сторінок у пошуках будь-яких зачіпок. Першими в путівнику йшли описи найвідоміших споруд Рима: дві сторінки містили історію зведення давнього Пантеону, ще більше з них — інформацію про Колізей, до якого щодня з’їжджаються тисячі туристів, чи розповідь про Ватикан із Собором Святого Петра. Далі брошура зарясніла невеличкими описами з яскравими фото. Утім хоч якихось вказівок покійного Підгірського на тих сторінках не знайшлося. Ентузіазм і впевненість поволі відступали під натиском сумнівів. Такий самий сумнів долав і отця Гладуна, маленькі очиці якого все ще ловили кожен Ярославів рух. На мить відволікшись, Війт кинув погляд на білявку, від якої пахло чимось приємно солодким — на відміну від чоловіків, на її обличчі проступало незмінне зацікавлення, наче вона ладна ще тричі пройтися сторінками путівника.

Усі троє жваво засовалися на стільцях, коли пальці Ярослава дісталися останніх п’яти сторінок. І враз на обличчі чоловіка заграла по-дитячому щира усмішка. Вона безмовно виказувала всю його радість і полегшення. Просвітліли й ігумен із Мелані, коли їхні очі натрапили на напис кульковою ручкою під одним з останніх у путівнику описів.

— Іль-Джезу — головний храм Ордену єзуїтів у Римі, у якому поховано його засновника Ігнатія Лойолу. Повна назва — Chiesa del Sacro Nomedi Gesu , Церква святого імені Ісуса.