Андрій Новік - Останній спадок

Радісний вигук вихопився мимовільно. Ярослав шурнув шухлядку досередини, поставив стілець на те місце, на якому той стояв раніше, і рвонув до Мелані.

— Ти де був?! — гнівним поглядом проштрикнула вона чоловіка. Та щойно Ярослав показав знахідку, обличчя жінки прояснішало.

— Знайшов ключі. Як закінчимо, треба буде обов’язково повернути їх на місце, інакше моя вилазка не мала жодного сенсу.

З другої спроби чоловік дібрав із чотирьох зв’язаних докупи ключів потрібний і встромив його в замкову шпарину. Замок піддався, і за мить двері відчинилися. Повітря всередині було затхлим, від найменшого поруху сповнювалося хмарками пилу, що настирливо ліз у ніздрі, активуючи кашльовий рефлекс. Налапавши на стіні імпровізований будівельний вимикач, Ярослав натиснув кнопку — і приміщення залило слабке світло, на яке заледве спромоглася прив’язана до дерев’яних сходів лампочка.

— Причини за собою двері, — звелів він жінці, коли обоє опинилися всередині.

Мелані виконала просту вказівку й ледь не впала, зашпортнувшись за розкидані на кам’яній долівці інструменти. Майстри, завершивши кілька днів тому перший, оплачений етап робіт, покидали будівельне причандалля як є. Вони не переймалися, що хтось, окрім них, заходитиме до темного приміщення. Ніхто, навіть прислужники з костелу, не мав звички навідуватися до них під час роботи, а що вже казати про застій. Ще коли американка тільки-но підійшла до заднього фасаду костелу й поцікавилася, а чи не заскочать їх майстри, Ярослав запевнив її, що наступне надходження коштів на реставрацію відбудеться не так швидко. Попри те, що храму допомагали соціальні організації, фізичні та юридичні особи, на нього виділяли кошти з міського бюджету, цього було недостатньо, тож найбільше сил до його реставрації мусили докладати в самому костелі. Сюди йшло все: і доброчинні внески, і кошти, отримані від проведення екскурсій, і загалом будь-які віднайдені хоч десь гроші. Завершити відтворення ідеального вигляду інтер’єру та екстер’єру планували приблизно 2020 року.

Мелані Маєрс розглядала потерті цегляні стіни та дерев’яний сходовий марш, який пнувся чотиригранною вежею вгору. Прямокутна основа вежі мала площу приблизно три на три метри, майже повністю зайняту сходами, тож розминутися на ній було майже неможливо. Перші кілька маршів було відреставровано — відшліфоване начисто дерево відсвічувало від лампочки порівняно з гнилими, зв’язаними докупи дошками. Окремі дошки майстри поскладали на долівці праворуч від вхідних дверей. Мелані стала в центрі й глянула вгору. Вона не змогла вирахувати, на яку висоту здіймається над нею небезпечною спіраллю сходовий марш, однак від побаченого її знудило. Якщо, крий Боже, якась сходинка провалиться під її вагою, летіти доведеться довго, метрів зо тридцять чи сорок.

— Я туди не полізу.

— Ще раз пояснюю: сходи витримають тимчасове навантаження навіть від двох людей.

— Але ж ми нагорі затримаємося на трохи, — уявивши довге падіння з такої висоти, жінка прикусила губу. — Удвох. На одній точці.

— На кожному куті є невеликий сходовий майданчик. Розійдемося по його краях (вони підперті балками), так буде безпечніше.

— Ти здурів! По краях? Аби я точно звалилася?

Мелані відчула, що ноги підгинаються, і, вхопившись руками за широкі поручні, заплющила очі. Невпинно наближався час складати руки.

— Полізеш!

Глянувши собі під ноги, Ярослав ухопив, на його думку, найміцніший металевий лом завдовжки з півтора ліктя й почав підійматися скрипучими сходами вгору.

Його завдання було чітким і зрозумілим. Він узяв із собою Мелані Маєрс, колишнього працівника програми ФБР «Ізраéль», і не мав права її полишати. Одначе жінка була не потрібна, вона не допомагала, а навіть заважала. Кинувши погляд униз, чоловік зауважив на обличчі Мелані вираз позначеної страхом злості й зрозумів, що вона вирішила лізти за ним.

«Чому жінки завжди все ускладнюють?»

Коли відреставровані сходинки закінчились і довелося ставати на древні, подекуди погнилі й надтріснуті дошки, вони почали намацувати кожен крок, виставивши вперед ногу. Мелані трималася на півметра позаду від Ярослава й робила крок лише на ті місця, куди той показував пальцем. Руки її мимоволі тягнулися до поручня чи загородження, однак чоловік попередив її, що кріплення можуть виявитися хиткими й небезпечними, тож, поклавшись на них, вона найвірогідніше полетить униз швидше, ніж устигне вчепитися нігтями хоч за якусь сходинку. Найбільш безпечним варіантом було підійматися, притиснувшись до стіни, де дошки вочевидь збереглися краще.