Андрій Новік - Останній спадок

— Так, — кивнула жінка, не дослухавши запитання.

Остерігаючись іще одного обвалу, вони йшли вниз повільніше, ніж коли підіймалися. Нарешті торкнувшись ногами твердої землі, мерцями попадали на землю й лежали так, доки не відновили дихання та мислення. Проте відпочинок пішов на користь тільки Мелані, Ярослав же відчував, що його нога розбухла та, проганяючи кров ушкодженим місцем, дико пульсує. Зціпивши зуби, він тихо постогнував, але не скаржився. Спромігшись підвестися, вони підступили до дверей і тихо прочинили їх, дослухаючись до голосів. Довкола стояла важка тиша.

— Здається, вони ще в підземеллях, — припустив Ярослав, — ходімо.

— Wait!

Мелані обережно, аби не завдати болю, обтрусила одяг чоловіка, намагаючись надати йому хоч трохи адекватного вигляду.

— Треба покласти назад ключ, бігом.

Замкнувши колодку на дверях-ґратах, обоє тихо пробралися кам’яними сходами до кімнати, у якій уперше зустріли священика.

Кімната пустувала, нікого ні на стільці, ні за стіною у вузькому проході. Ярослав швидко обігнув масивний дерев’яний стіл і вже майже витягнув нижню шухлядку, коли наляканий голос Мелані пролепетав:

— Я чую кроки.

Попри дрібне тремтіння рук, чоловік спромігся витягти шухляду повністю й вкинути ключі досередини.

— Швидше, він уже тут, — шепотіла жінка.

— Що ви робите? — обурено прозвучало українською за спиною Мелані.

Ярослав умить випростався, непомітним порухом ноги штовхнувши шухляду назад у стіл.

— Ем, — він намагався викрутитися, але забита голова ніяк не хотіла працювати, — ми думали вийти, а двері зачинено.

— Я вас усюди шукав, — не розуміючи, що відбувається, мовив священик. Від доброти й щирості на його обличчі не лишилося й сліду. — Екскурсія закінчилася кілька хвилин тому, я всіх провів, а вас не побачив, тож зачинив знову двері й пішов на пошуки. Ви де були?

— Та всюди, — клеїв дурня Ярослав. Говорити крізь біль ставало дедалі нестерпніше. — У залі з розбитою труною, і біля флюгера.

— Я там дивився, вас не було.

— Мабуть, розминулися.

— А що ви робите біля мого столу? — Священик підозріло зиркнув на Ярослава.

— А-е-е, — хоч плач, та до голови не йшло навіть найменшого порядного пояснення.

— Beautiful fresco [107] Гарна фреска ( англ. ). , — підморгнувши Ярославові, утрутилася Мелані й кивнула головою на стелю понад столом.

— О, так! Чудова фреска! Я зайшов, аби детальніше ознайомити з нею нашу гостю.

Відповідь, схоже, здалася священикові не надто переконливою. У сумнівах обвівши Ярослава прискіпливим поглядом, він раптом зауважив, що одяг цього дивного чоловіка такий брудний, наче під час екскурсії той повзав животом по землі або… «Крий Боже, це клята парочка ексгібіціоністів!»

— Що з вашим одягом? — востаннє запитав священик.

— Не зважайте, — брехня почала приносити Ярославові незрозуміле задоволення, — зачепився за каміння й упав. Дрібниці.

— Де це сталося? Згодилося б оглянути те місце, аби більше ніхто не травмувався.

— Та десь там, — махнув рукою Ярослав, — у тунелі навпроти сходів.

Відчуваючи нестримне бажання якомога швидше вшитися з території костелу, двійко авантюристів запитально втупилися у храмового служителя, німо прохаючи, аби той відчинив двері й випустив їх. Священик стенув плечима й повів дивакуватих відвідувачів до виходу.

Свіже повітря живильним бальзамом полилося в легені, а теплі промені сонця з ніжним лоскотом почали зігрівати холодну шкіру. Завмерши від блаженства, Мелані хотіла, аби ця мить тривала якомога довше. Вони уникли викриття, непомітно повернули ключі до столу й після страху падіння з тридцятиметрової висоти без будь-яких перепон опинилися на волі. Тепер вона може покинути Україну і, повернувшись до доньки, забути про все й почати нове, хоч і бідніше, але значно спокійніше життя. Крім того, допомігши Ярославові, сподівалася, що має право наполягати на своєму. На отому . Останні тижні були нічним жахіттям, від якого Мелані Маєрс ось-ось прокинеться в теплих і запашних обіймах малої Сенді.

— Досить мріяти. — Ярослав боляче втиснув пальці в спину жінки й потягнув її за собою вперед. — Треба забиратися звідси.

— Усе вже позаду, чому ти так хвилюєшся?

— Усе лише попереду. Він у тебе? Не випав?

— У мене. — Вона поклала руку на сумочку, яка тепер стала більшою, як півгодини тому.

— Пильнуй як зіницю ока, не випускай із рук навіть тоді, як припре посцяти.