Андрій Новік - Останній спадок

Те, на що перетворився Ярослав Війт, лякало Мелані. Розумний і виважений чоловік раптом став хворобливим шизофреніком, який, дрібно трусячись усім тілом, раз по раз гарячково роззирався навсібіч. Жінка списувала його стан на реакцію від побаченого в схованій у стіні скриньці. На зім’ятій повітряній подушці вицвілого кривавого кольору лежав уламок старої шаблі. Позолочена ручка, де-не-де без оздоблення й у крихкій іржі, продовжувалася приблизно десятисантиметровим обрубком надщербленого й тупого леза. Навколо руків’я порожніми очницями зяяли невеликі округлі виїмки, у яких колись кріпилися коштовні камінці, що прикрашали божественну зброю. Ухопивши до рук уламок Чаркеса, Ярослав не відчув ні припливу сил, ні впевненості. Навпаки, його серце затопило жадання помститися старому брехунові. Тільки через те, що єзуїти все ж чомусь заховали уламок у стінах свого костелу, і те, що він належав гетьманові, а відтак претендував на автентичність, чоловік вирішив відкласти з виявом свого розчарування до зустрічі з Бажаном.

Припаркований на Підвальній, вулицею вище від центральної площі Ринок, автомобіль розжарювався під пекельним обідішнім сонцем. Умостившись на його сидіння, Мелані нарешті витягла «реліквію» та з полегшенням, наче позбулася важкого медальйона з горокраксом, передала її Ярославові.

«І через оце так багато галасу?! Неймовірно!»

Жінці не вкладалося в голові, що саме непоказний шмат металу в руках — причина теперішніх блукань світами і її самої, і доньки, і навіть закинутого до чужої країни отця Джованні Тотті. Тому, коли Ярослав забрав те, від чого так блищали його очі, американка полегшено видихнула. Перед тим, як чоловік завів авто, Мелані востаннє попросила про послугу.

— Мені потрібен інтернет.

— Не зараз, — гаркнув Ярослав.

— Пізніше, як приїдемо. — Вона намагалася говорити якомога приязніше, голосом скидаючись на маленьку дівчинку, що просить десерт до того, як зробити уроки. — Хочу надіслати електронного листа.

— Якого ще листа?!

— Нічого такого. — Мелані збрехала так управно, що й сама було повірила своїм словам. — Напишу доньці, що незабаром приїду, аби вона не хвилювалася.

Ярослав спогорда кивнув і повернув ключ запалення, від чого сірий Volkswagen , тихенько загувши, рушив подалі від центру міста.

Було важко дихати. Від нестачі повітря судомило м’язи. Затягнуті кривавою пеленою зіниці відмовлялися фокусуватися. Він умирає? Зібрати думки докупи не вдавалося, і вони хаотичним роєм розліталися по закутках свідомості.

Він проклинав той день, коли потис руку тим фебеерівцяв, давши згоду допомогти піймати злочинців, хоч і не зовсім у законний спосіб, коли змусив ту іноземку проказати на камеру завчений текст. Їхні слова були такими щирими, такими шляхетними й доброчесними. А тепер від короткого заштрику голкою, зробленого тими самими доброчесними руками, він умирає. Серце калатало, гатило так, наче сподівалося, розірвавши груди, утекти зі свого місця. Легені відмовлялися працювати, і кожен наступний вдих був слабшим і менш глибоким, як би йому хотілось.

Коли сил опиратися більше не лишилося, перед очима затанцювали, приволікши за собою мляві згустки несвідомості, химерні чорні плями. Хапаючись за життя, чоловік заборсався. Марно: смертельна рідина разом із кров’ю пульсувала в усьому його тілі. Діставшись серця, вона витиснула з посинілих губ останній беззвучний писк, покинувши на підлозі трикімнатної квартири нерухомо розпластане тіло. Сонце у вікні скочувалося за дахи сусідніх будинків, коли в голові капітана поліції Григорія Кострубчука востаннє блимнуло благання про порятунок.

Коли життя обіцяє каторжний фінал, то насамкінець обов’язково підкине солодку пігулку. Таке знають старі, котрих перед останнім їхнім сном у лікарняних палатах обдаровує доброзичливою усмішкою медсестра в білосніжному халаті, що, втім, не заважає їй увести приреченому знеболювальне чи сильне снодійне, аби його фінальні муки не здавалися заслуженим прокляттям.

Гендерсон почувався саме отаким прикутим тонкою трубкою крапельниці до смертного одра стариганем. Десятки років важкої та впертої праці горіли ясним полум’ям і перетворювалися на попіл. Найважливіше, що давало п’ятдесятичотирирічному чоловікові наснагу боротися з безнадійно тупоголовим світом, був авторитет, який тепер поволі згасав, як невиліковно хворий пацієнт тієї самої лікарні. Що буде з його кар’єрою? Адже контроль «Ізраéлю» ставав дедалі відчутнішим і дедалі очевиднішим для Гендерсона. Кевін Форестер, голова Управління технічної розвідки АНБ, розповів про прохання Гендерсона про збір даних вищому управлінню й опинився на посаді нижче. Його дупа не так сильно постраждала через уміле оперування фактами та попередження, що всю відповідальність нестиме саме Гендерсон. Саме ж АНБ офіційно взяло на детальний розгляд інформаційну базу «Ізраéлю», аби в разі чого знайти шпарину для захисту від преси. Конфлікт назрівав, і лише диво могло реабілітувати Білла Гендерсона, зберігши йому мінімальний авторитет в очах голів держави.