Андрій Новік - Останній спадок

— Камери спостереження центральної площі Львова.

Гендерсон протяжно видихнув і сплів пальці за потилицею, відчуваючи, як тілом повільно розтікається задоволення.

— Клята ж сука…

На фото крізь натовп прямували кудись, тримаючись за руки та прихилившись головами, чоловік років сорока з гаком і молодша за нього приваблива жінка у світлій блузці з чорною спідницею. Обличчя двох людей, яких одразу вихопили з натовпу очі Гендерсона, роздивитися було майже неможливо. Рятувало становище те, що на другому фото виявилося збільшене зображення картинки, отриманої секундою пізніше. Мелані Маєрс озиралася кудись за спину, наче вишукуючи поглядом того, хто міг би за нею стежити. Губи, ніс, очі жінки були геть розмиті, проте Білл Гендерсон навіть уночі впізнав би її.

— Сука жива… сука жива! — повторив він голосніше, переконуючи себе в реальності побаченого.

— Так, — усміхнувся задоволений Руфус. — Той поряд — Ярослав Війт. Ще все можна виправити.

— Так, чорт забирай! Отже, той італієць Аллеґро був чортовим зрадником!

— Ага, — коротко підтвердив Руфус.

— Але чому вони вбили його? Для чого заганяти в могилу свого рятівника?

— Тому що це розумно.

Гендерсон швидко обмізкував подальші кроки та звелів:

— Знайди її. Мені треба, аби клята лярва вже завтра стояла на колінах на цьому килимі.

— Уже займаюся цим.

— Може, і смерть Аллеґро вони підлаштували, коли вже такі, як ти говориш, розумні.

— Перевірю.

— І ще… — Гендерсон, замружившись, покрутив вказівним пальцем біля скроні, — у неї є донька.

— Сенді Маєрс, — погодився Руфус. — Вона зараз у Берліні.

— Її теж привези — простіше буде маніпулювати матінкою.

— Мої люди вже там.

— Хочеш сказати, що не дурний?

— Відпрацьовую підвищення, — підморгнув Руфус, не боячись гніву Гендерсона. Він розумів, що зараз фактично врятував свого шефа.

Білл Гендерсон підвівся з крісла і, наближаючись до підлеглого, обійшов габаритний стіл довкола.

— Побачимо. Гра ще триває.

Мелані Маєрс підійшла до потрібного ґейту аеропорту Бориспіль [108] Міжнародний аеропорт «Бориспіль» — найбільший пасажирський аеропорт України, розташований за 29 км від Києва. Загальний пасажиропотік у країні станом на 2015 р. — 10625 тис. осіб. . Літак рейсу «Київ — Берлін» мав відбувати за півтори години. Паспорт і квиток на нове ім’я лежали між речами в її закинутій на плече сумочці. Жінка хвилювалася до холодного поту. Уже за кілька годин вона зустрінеться з донькою та обійме її.

«Ще зовсім трохи…»

Та було щось іще. І воно не давало спокою.

— Де тато?!

Дев’ятирічний хлопчик із ледь помітною гематомою на обличчі сердито смикнув Мелані за руку. Лука Кравець гнівався, що його змусили так довго їхати в автомобілі невідь-куди та, найважливіше, досі нічого не сказали про батька.

— Please, stop … — укотре заблагала Мелані, навіть не уявляючи, як спілкуватиметься з дитиною під час перельоту.

Та, попри мовний бар’єр, найдужче дошкуляла думка, як пояснити малому, що його батько помер. Далібор Кравець не зміг упоратись із важким пораненням. Від значної втрати крові він загинув минулого вечора. Дізнавшись про це, Мелані відразу забрала хлопчика. Бажан був не проти, навіть підтримав її, забезпечивши всім необхідним. Чоловік почувався окриленим.

Жінка міцніше стиснула дитячу долоню й потягнула за собою, долаючи відвертий опір.

— Я не хочу! Пусти! — пручаючись, вигукував Лука.

Мелані злякалася, що хтось помітить це, почне з’ясовувати, чи все гаразд, та люди заклопотано оминали жінку із заплаканим хлопчиком: в аеропортах батьки з вередливими дітьми, що не хочуть кудись там їхати, не дивина.

«Будь ласка, потерпи ще трохи…»

За кілька метрів від Мелані Маєрс виросла стійка з усміхненою жінкою у формі.

«Зараз! Зараз усе скінчиться!»

Щойно американка ступила, тягнучи за собою хлопчика, крок уперед, довкола неї завирував приглушений тривожний шум. Вона роззирнулася навкруги — люди сходилися до екранів прикріплених до колон і стін невеликих телевізорів. Більшість у шоці прикривали роти руками, інші перемовлялися, не вірячи побаченому. Жінка у віддаленому кінці залу голосно зойкнула й зайшлася плачем. На гамір прибігли кілька охоронців, але, зрозумівши, у чому річ, також прикипіли поглядами до телевізорів.

Мелані повела очима на найближчий до неї екран. Показували Львів. Півгодини тому невідомі підірвали Костел єзуїтів Святих Петра і Павла. На екрані миготіли кадри знятого кимось на телефон відео. Хтось зафіксував момент, коли центральний фасад вибухнув фонтаном із величезних шматків каменю. Пролітаючи з неймовірною силою, уламки зносили людей і розмазували їх по землі довгими червоними слідами. Хоча нажахані люди з галасом почали розбігатися навсібіч, найближчих усе ж накрило руїнами, і їхні крики та хрипкі благання долинали з хмари пилу й вогню. Страх, що опанував Львів, холодними зміями прослизав у душі тих, хто заціпеніло застиг перед екранами телевізорів у Бориспільському аеропорті.