Андрій Новік - Останній спадок

З-за рогу триповерхової білосніжної будівлі з прямокутною в основі бічною вежею, верхівку якої увінчував великий металевий хрест, вийшов чоловік у чорному чернечому вбранні та з гострими ножицями для підрізання кущів у руках. Він підступив до гостей, з німим осудом повів очима по оголених ногах жінки, що їх було видно з-під строгої, до колін, чорної спідниці, проте відразу погамував роздратування, запитавши:

— Чим можу вам прислужитися?

— Ми б хотіли поговорити з вашим ігуменом, ієромонахом [96] Ієромонах (з грец.) — чернець, монах, що має право здійснювати священні таїнства. Священнослужитель середнього ступеня, що прийняв чернецтво. Владиславом Гладуном.

На обличчі ченця проступили здивування та легке збентеження. Утім без жодних запитань він сказав, що той зараз на молитві, проте за п’ятнадцять хвилин звільниться.

— Можете зачекати його тут, на лаві, — чернець указав рукою на дерев’яну лаву під стіною монастиря, — або ж біля його кабінету.

— Мабуть, ми зачекаємо всередині, — усміхнувся у відповідь Ярослав.

— Тоді я повідомлю про ваш візит.

Чернець пояснив, як знайти кабінет ігумена, Ярослав швидко подякував йому та разом із Мелані пірнув у темну прохолоду монастирської будівлі. Безліч коридорів вели до безлічі малих і великих кімнат, де ченці збиралися на трапезу чи спілкування. Перепитавши в якогось ченця, чи рухаються в правильний бік, вони піднялися на другий поверх і пройшли в кінець довгого коридору, освітленого кількома невеликими прямокутними віконцями. Коридор упирався в масивні дубові двері, прикрашені витонченою різьбою.

«Дорогувато як на простого ігумена».

Війт потер почервонілі від недосипання очі сухими брудними пальцями й поглянув на наручний годинник — пів на восьму ранку. За декілька хвилин перед двома приблудами повинен був з’явитися ігумен студитського монастиря, а Ярослав не мав і найменшого уявлення, у яке русло спрямовувати розмову з ним. Мелані подивилася на Ярослава якось по-материнськи, він міг закластися, що погляд жінки променився тим співчуттям, що властиве справді добрим жінкам. «Що ж вона досі тут робить? Невже не зрадила ідеї “Ізраéлю” й таємно працює на Гендерсона?»

На мить ця думка спричинила дратівливе дзижчання в голові. Останні дні видавалися такими парадоксальними, що дивуватися чомусь було вже протиприродно, однак невидима лихоманка все ще іноді хапала за горлянку. Зароджуючись десь у глибині єства, вона претендувала на те, щоб бути виправданою зовнішніми чинниками. Як і Ярослав, який силкувався знайти виправдання перед Веронікою. Дружина вже не телефонувала йому, не змушувала силувано всміхатися, даючи неправдиві обіцянки. Іноді він викроював час на нечасті зустрічі з донькою та заздалегідь тремтів, очікуючи на її гнівні позирки. Мить повагавшись, він усе ж витяг телефон, аби перевести його в беззвучний режим: хтозна, може, Ніці врешті спаде на гадку поцікавитися, де носить її чоловіка. Зараз відволікатися на такі дзвінки Ярослав не міг.

На звук важких і гучних кроків із протилежного кінця довгого коридору Мелані здригнулася, а Ярослав виструнчився. Чоловік, який повільно, але впевнено наближався до них, мав вигляд фізично здорового та дужого, попри поважні роки, що присипали пишну бороду сивим інеєм. Шкіру під очима поцяткували чорні плями, а очі світились якоюсь штучною приязню та радістю від зустрічі. Через невелике черевце він скидався на велику повітряну кулю, певною мірою виправдовуючи цим своє прізвище.

— Ранок добрий, шановні, — широко розкинув на привітання руки ігумен Гладун. — Чим зобов’язаний?

Мелані, не розуміючи вітальних вигуків ігумена, інтуїтивно відчула його щирість і, відверто всміхаючись у відповідь, простягнула руку для привітання. Той, не прибираючи усмішки з обличчя, енергійно потиснув руку спочатку їй, а потім — Ярославові. Прибулі відрекомендувалися з певною осторогою. Ярослава не полишало відчуття, що той мусив би їх знати, принаймні зі згадок Підгірського. Чоловік затнувся, вишукуючи на обличчі ігумена хоч якісь зміни від звучання знайомого імені. Це неабияк спростило б завдання. Одначе той лише знову по-доброму всміхнувся, погладив округле черевце й узявся відчиняти кабінет. У замковій шпарині двічі клацнуло, і Гладун широко прочинив двері.

— Владислав Гладун, ігумен Монастиря Святого Теодора Студита. — Чоловік жестом запросив Ярослава та Мелані присісти на два окремі стільці навпроти громіздкого дерев’яного стола, а сам, обійшовши його, умостився в м’яке крісло. Позад нього височіла вщент заповнена книжками широка шафа. — Прошу, сідайте.