Андрій Новік - Останній спадок

— Дякую, але, сподіваюся, ми ненадовго.

Розмова двох чоловіків здавалася Мелані словесною грою в теніс. Через неспроможність узяти участь у діалозі вона змушена була сидіти мовчки та сподіватися на скупі звернення до неї з перекладом Ярослава.

— Слухаю вас, — просто почав розмову отець Гладун.

— Ми друзі Ігоря Підгірського. — Аби уникнути непотрібних подробиць, Ярослав вирішив одразу назвати ім’я їхнього спільного з ігуменом знайомого.

— А-а-а, — заусміхався спочатку ігумен, за мить посмутнівши, — чудова людина… була. Чув, що близько двох тижнів тому Господь забрав його до себе.

— Ви були близькі?

— О, так! Він неабияк сприяв нам у заснуванні цього монастиря. — Гладун розвів руками, ніби охоплюючи все навколо. — Завдяки йому тут підтримуються та зароджуються духовні ідеї наших братів. Одне з перших фінансових вливань належало саме йому. Звісно, цифра не така щоб аж значна, проте як на простого викладача та столяра суттєва. Також Ігор причетний до формування нашої бібліотеки: у ній досить багато подарованих ним книжок. Його тут дуже любили та щиро раділи його приїздам. На жаль, через вік ті візити траплялися дедалі рідше.

— А коли востаннє він з’являвся тут?

— Ну, — пригадуючи останню зустріч, ігумен на хвилину замислився, закотив очі під лоба та заплутав пальці в густій бороді, — приблизно півроку тому. Саме тоді в нього почалися проблеми із серцем. Ми щовечора молилися за його здоров’я, однак у Господа виявились інакші плани. Що ж, на все воля Його. Такі люди потрібні й на небесах.

Ярослав завагався, чи дозволяти собі відвертість у спілкуванні з отцем Гладуном, і мимоволі повернувся до Мелані. Та, зустрівши його запитальний погляд, лише стенула плечима, нагадуючи, що не зрозуміла з розмови жодного слова.

Після кількох реплік Ярослава англійською жінка насупилася, міркуючи про щойно почуте.

— Пан Ігор здавався вам тоді якимось схвильованим?

— Не більше, ніж зазвичай, — відповів Гладун, здивований запитанням. — То ви поліцейські чи як? Знаю, що з тією реформою ви стали набагато справнішими слугами закону.

— Ні, — енергійно замахав головою Ярослав, — ми не з поліції. Ми, як би то сказати…

Владислав Гладун спокійно вичікував на продовження Ярославових пояснень. Ігумен випромінював бажання віддатися правді, нічого не приховуючи. Можливість згадати давнього друга наче додала йому наснаги, подумки перенесла в ті часи, коли усмішка не сходила з уст.

— Він колись говорив вам про «Родове відродження»? — після кількох секунд вагання випалив Ярослав.

«Біс із ним. Заради цього ми ж і прийшли…»

Обличчя ігумена змінилося. Бозна-як, але на щирість і доброту його обличчя наче накинули серпанок підозри. Ярослава тішило, що підозра та не була із засудженням, а лише із зацікавленням, бажанням переконати.

— Так, — коротко відповів Гладун, — говорив. Чим, направду, неабияк здивував мене. Єретична організація, боги для якої — природні явища та вигадані історичні легенди. Я розумію, що це наша історія, слов’янська культура, але все ж… Що перехилило шальки терезів у його бік, так це те, що Ігор шукав Бога в усьому, зокрема й у любові, не тільки в міфах. Тому я не засуджував його, а сприймав таким, яким він є, — добрим, щирим, істинно віруючим. Його віра творила найбільші дива, які я лише бачив. Одне з них — цей монастир.

— І ви приймаєте його двовір’я? — Ярослав і сам здивувався своєму бажанню почути ствердну відповідь. Це б означало, що його вагання не єдині та не безпідставні.

— Ми живемо у двадцять першому столітті. Ера плоскої Землі та переслідування ілюмінатів [97] Ілюмінати (лат. illuminati — освічений, просвітлений) — таємне товариство, засноване для досягнення панування людини над своїми пристрастями за допомогою освіти та морального вдосконалення. Засноване 1776 року німецьким філософом та юристом Адамом Вейсгауптом. Його символ — Всевидяче око в трикутнику. Ілюмінатам часто приписують змови для опанування світу. завершилася. Кожен має право віддаватися тій вірі, що його надихає творити дива. Якщо для Ігоря не було різниці між християнським Господом і слов’янським Даждьбогом , до прикладу, то хто я такий, аби це заперечувати?

— Ну, по-перше, ви священнослужитель, який повинен доносити волю Божу до заблуд.

— Але ж Ігор Підгірський не був заблудою. Він належав до найбільш упевнених у своїй правді людей, яких я знав і знаю досі. Упевнених духовно, соціально чи морально. Бесіди з ним розтривожували ченців, які опісля приходили до цього кабінету, сідали в ці крісла, на яких сидите зараз ви, і намагалися розібратися в сум’ятті своїх думок або взагалі просто сиділи не зронивши й слова. Та, попри інакшість світогляду, ченці мали його за свого й залюбки вступали в довгі вечірні розмови.