Андрій Новік - Останній спадок

— Ігор завоював довіру ченців і допомагав їм зводити монастир у Колодіївці. Я порушував серед відродженців питання про зраду інтересів організації, проте мене підтримали лише одиниці, апелюючи до того, нібито кожен має право на своє бачення та повагу до нього. Маячня. Тому, щойно «Відродження» очолив я, Підгірського відразу виперли. Я не хотів, аби блюзнірські висловлювання старого отруювали розум наших братів і сестер, тому й погодився прибрати його.

Згадка про вбивство Підгірського остаточно вивела Ярослава з душевної рівноваги. Сліпа віра в шлях до слави поступово згасала.

— Я не розумію ще одного, — запитально глипав він на Сотника. — Навіщо був потрібен перший шифр? Про людей і землю… З огляду на те, що написано з іншого боку, натяк на Стільсько видається безглуздим і нелогічним.

— Підгірський, Кравець, Пилипчук і Самойлов на початку вісімдесятих досліджували Стільсько. Глобально досліджували. Вони вже тоді дізналися про існування величезних підземних пустот, які простягаються на кілометри, охоплюючи територію трьох сіл. Одначе не склалося. Союз заборонив їм навіть наближатися до Стільська, натомість відрядивши туди своїх учених. Відповідно ні Підгірський, ні хтось інший із команди не розповів про пустоти, залишивши це поміж себе. Шифр міг слугувати чимось для, так би мовити, ідентифікування особистості власника. Кравець би відразу зрозумів, хто й навіщо його передав. От тільки старий не міг передбачити, що друг загине набагато швидше за нього самого. Також, якби куб потрапив до кого-небудь іншого, когось не того , наявність непотрібного першого шифру вбезпечувала б збереження в таємниці істинного. Це був своєрідний захист першого рівня. Принаймні як на мене. Бо хрін його знає, для чого все це було. Добре, що Далібор не такий уже дурний і здогадався копнути глибше.

Удовольнивши Ярославів інтерес, Бажан звелів готувати авто й вирушати до Колодіївки, аби дістатися туди до сьомої ранку. Що означали останні чотири цифри, чоловіки не знали, тому вирішили діяти на місці.

— Візьми із собою ту американку, — гукнув Бажан Ярославові навздогін, коли той ступив з офісу в темряву коридору, — стеж за нею та не відпускай.

Авто зупинилося неподалік від Церкви Святого Димитрія, якраз на роздоріжжі, розгалуження якого з обох боків огинали зелені газони Монастиря Святого Теодора Студита.

Із сірого седана вийшли чоловік і жінка з невеликими паперовими стаканчиками кави в руках. Перед в’їздом до Колодіївки Ярослав звернув на найближчу автозаправку, аби перекусити та струсити із себе навіяну автострадою втому. Мелані трималася краще.

— І які в нас плани? — запитала вона, тихо дмухаючи на гарячий напій.

— Якби ж я знав. — Звучання Ярославового голосу нагадувало чахкання зламаної газонокосарки, що його час від часу пронизує хрипке погуркування. — Спочатку знайдемо ігумена [95] Ігумен (з грец. — той, що веде, іде попереду) — у церквах східного обряду настоятель монастиря, настоятель Духовного собору. , поговоримо.

Склавши стаканчики один в один і закинувши їх до бардачка поряд із порожніми пакетами з-під круасанів, Мелані та Ярослав рушили в бік широкої дерев’яної брами, що вела до схожої на невеликий середньовічний замок обителі. На той час, як вони переступили уявну межу Божих володінь, сонце вже повністю виринуло з-за горизонту.

«Пощастить, якщо після всіх цих пригод не стану фанатичкою…»

Мелані не могла зрозуміти, навіщо й далі залишається в Україні тоді, коли могла б спокійно виїхати звідси, аби повернутися до доньки та будувати своє нове, тепер уже спокійне та насичене рутиною життя (одразу після її прибуття до Італії Вінченцо роздобув для неї та отця Тотті фальшиві паспорти). Як же вона бажала знову відчувати ту безтурботну рутину, а не ось це все. Зараз, крокуючи акуратно вимощеною бруківкою до студитського монастиря, Мелані міцніше стиснула ремінець невеликої наплічної сумочки, а потім, устромивши руку до її внутрішньої кишені, намацала тверду палітурку, що підтверджувала існування Ешлі Мітчелл, і пообіцяла собі, щойно покінчивши з пошуком міфічної зброї, повернутися до кучерявої білявки Мері Мітчелл. Справжньої причини, окрім дурнуватих і безпідставних виправдань перед самою собою, чому залишилася з Ярославом, вона знайти не могла, як і сил кинути все це ще до вбивства її рятівника Аллеґро. Про причину як помсту вона не хотіла й думати, хоча мусила зізнатися, що від згадки про це на душі теплішало.