Андрій Новік - Останній спадок

Незнайомець з Італії, чорнявий, по-голлівудськи гарний чоловік, виявився навдивовижу ерудованим і поінформованим про роботу «Ізраéлю» мало не до найменшої деталі. Упродовж багатьох років він підтримував із падре Баттістою Піреллі взаємини, дуже близькі до стосунків батька й сина: у дитинстві падре наставляв Вінченцо на шлях смиренного християнина (це, утім, мало допомогло розхристаній душі юного розбишаки). Тож коли отець Піреллі відчув загрозу від неоязичницьких представників «Родового відродження» у Римі, він одразу забив на сполох і звернувся по допомогу до Вінченцо.

Одразу відкритися українцям Вінченцо Аллеґро вважав украй необачним. Тому чоловік хотів промацати ґрунт, аби з’ясувати, чи можна довіряти своїм новим союзникам. Спершу Аллеґро розповів Бажанові про те, що не зміг убити безневинну людину — отця Тотті. Українці сприйняли інформацію так, як він і планував: їхня довіра зросла, а з появою Мелані Маєрс зміцніла.

Щосекунди ризикуючи бути викритим, Вінченцо майстерно маневрував на двох фронтах, але Гендерсон усе ж не довіряв йому та приховував інформацію. Так, бійні в селі Ілів не було заплановано заздалегідь, до такого заходу вирішили вдатися після того, як Марко Яремчук злив плани Далібора Кравця, тож «відродженцям» залишалося тільки мовчки спостерігати за влаштованим американцями кровопролиттям. Коли ж постало питання про ліквідацію Ґреґора Бойда та Ґарланда Г’юза, одних із найближчих до керівництва осіб, питання про долю італійця зависло в повітрі. Гнівна та мстива пропозиція Війта покінчити з Аллеґро спровокувала вибухову реакцію співчутливої Маєрс. Вона не вірила, що ці люди ось так легко позбудуться чоловіка, що не раз їм допоміг. Мелані просила зімітувати смерть італійця, однак Ярослав одразу заперечив, аргументуючи свою позицію ризикованим становищем із її прикриттям.

Наступного ранку колишній виконавець-аналітик перетворилася на крижану брилу. Вона збагнула кричущу необхідність ліквідації Вінченцо Аллеґро — інформатора обох сторін. Проковтнувши огиду до самої себе, Мелані погодилася. Щоправда, на її відповідь ніхто й не чекав, тож вона радше знайшла виправдання для самої себе. Минулого вечора було проведено скоординований штурм сховку Ґреґора Бойда та винайнятої квартирки на околиці Львова, де мирно відпочивав Вінченцо Аллеґро. Той не встиг зрозуміти, що відбувається, як дві кулі пробили йому черепну коробку. Для Гендерсона всі підозри впали на «Родове відродження», а Мелані й далі залишалася мертвою, бо ніякої інформації про пересування її та Ярослава Війта — довіреного Бажана Сотника — він роздобути не міг.

— Голодна? — удаючи стурбованого, запитав Ярослав.

Мелані терла відсиджені м’язи спини й шиї та намагалася повернутися до реальності. Уже третю ніч поспіль її мордували кошмари, у яких Вінченцо Аллеґро з перекошеним у передсмертній агонії обличчям силкувався дотягтися до неї гачкуватими пальцями. Вона глянула на українця й невпевнено кивнула.

— Там, — показав пальцем на бардачок чоловік, — мають бути круасани. Підкріпися, бо хтозна-коли перекусимо наступного разу.

Круасани, попри те, що були відверто черствими, зникли майже миттєво. Потому запала тиша. Над двома пасажирами сірого Volkswagen Golf наче висіла темна, заряджена смертоносними розрядами блискавок хмара. Мелані вражала власна холодна байдужість. Щодня, відколи вона покинула Сполучені Штати, її донедавна велике щире серце поволі перетворювалося на інформаційний бланк, схожий на ті, з якими жінка працювала в «Ізраéлі». Емоцій майже не лишилося, усе стало чорно-білим, підпорядкованим банальним командам « так » або « ні ». Таку саму зміну вона відчувала й у Ярославові. Може, саме це переконало її наважитися на спільну з ним поїздку в Тернопільську область.

— Я досі не можу зрозуміти одного, — тихо озвалася Мелані.

— Чого саме? — Ярослав не відводив погляду від нічної траси, видивляючись дорожні вказівники.

— Твій шеф розгадав цифровий шифр усього за нічого.

— Так.

— Ні глаголиця, ні шифрування не складали для нього труднощів. То чому ж у своєму заповіті Ігор Підгірський просить онука передати куб саме Даліборові, а не відразу Бажанові?

Запитання зачепило Ярослава. Зрештою, воно вводило в безмовний ступор майже всіх відродженців. Сам же Сотник відповів на нього лише цієї ночі, коли тримав у руках тонку смужку ледь уцілілого папірця.