Андрій Новік - Останній спадок

У вітальні стояли дві шафи з декількома інструкціями до користування дрилем, електропилкою та відходами від хімічних анкерів. На найнижчій полиці лежали всього дві книжки. Я підійшов ближче, аби розгледіти, — «Дві Діани» Александра Дюма та «Таємничий острів» Жюля Верна. Обидва романи англійською мовою американського видання. Поруч них я вгледів кілька списаних аркушів. І на тому дякую!

Ухопивши два папірці, я майже злетів сходами до своєї кімнати й замкнувся зсередини. Після того обережно розклав стрічку та аркуш А4 і… відчув напад панічного страху. Якщо переклад чисел не дасть бажаного результату, дивом знайдена нитка знову вислизне з моїх рук. Обережно взявши до рук олівець, я виписав на аркуш усі символи, двічі перевіривши потому кожну крапку й лінію.

Скориставшись таблицею відповідностей, що її сяк-так відтворив із пам’яті, я перетворив глаголичні цифри на арабські й отримав довгий рядок цифр із безліччю нулів.

Усі ті нулі стояли між двозначними числами — 54, 24, 43, 31 тощо. Чи, може, утворювали тризначні — 540, 240, 430, 310? Що це? Для координат місцевості одержане значення надто велике, тож, найбільш вірогідно, переді мною ще одне шифрування — чи, логічніше, кодування — текстового повідомлення.

З варіантами двозначних чи тризначних чисел можна було б працювати, якби не останні чотири цифри, що не вписувались у жодне з вищезгаданих. 1118 не містило жодного нуля й складалося не з двох і не з трьох цифр. Єдиним виправданням на користь першого варіанта було те, що з часом крапка між числами стерлась. Якщо це не так, обидва ймовірні шляхи розкодування тексту летіли під три чорти й треба було шукати інші.

Хвилин десять я ламав голову над загадкою, доки не зробив найпростішого. Доки не зосередився. Вісімка! У жодному числі, окрім останнього чотиризначного, не було цифри, вищої від шістки. 61, 62, 63, 64 — або 610, 620, 630, 640 — були найбільшими числами. Жодної сімки, вісімки чи дев’ятки.

Декодування за допомогою телефонних цифр я відкинув одразу, як і відповідність цифр до нумерації літер в алфавіті, оскільки тих лише тридцять три, а не понад шістдесят. Латинський алфавіт із його двадцятьма шістьма літерами відпадав також. Довжина, міра чогось, вага? Це могло бути будь-що, та я однаково не знав, як перетворити його на текст.

Клята глаголиця! Клятий автор! Навіщо посилати мені ці довбані загадки, якщо я навіть не уявляю, як їх розгадати? Гадство. З відчаю я навідмаш угатив кулаком по комоду, ледь не розірвавши стрічку із символами навпіл.

Якого хріна я маю з цим робити?!

За обіднім столом єдиним звуком, що порушував тишу, було огидне чвакання м’язистих щелеп двох українців-здорованів і Г’юза з Бойдом докупи. Міркуючи кожен про своє, усі уникали не лише розмов, а й зорового контакту. Мені ж із голови не йшли числа й символи. Близько двох годин я бився головою в уявну стіну, розгадуючи шифр, проте вона не лише витримувала, а й наче, глузуючи, з кожним ударом міцнішала. Я почувався школярем, який за обідом із батьками боявся вибовкати, що не виконав домашнього завдання. Таке почування не завадило мені швидше за всіх упоратися з підсмаженим стейком, картопляним пюре на молоці й чотирма сандвічами. Бойд, позиркуючи в мій бік, вичитував щось з екрана ноутбука, який постійно совав за собою.

Ув’язнення нагадувало дружній відпочинок у заміському будинку — і я досі не міг утямити, що з цього є більш схожим на реальність. Та, попри те, міг легко приготувати собі чай і походжати з ним у руках вітальнею. Щойно ступив крок до прозорих дверей, що вели на подвір’я, Ґреґор Бойд видав ротом незрозумілий звук.

— Глянь-но сюди, Даліборе, — махнув рукою, підкликаючи до себе, він. — Це тобі не сподобається.

— Що там? — вигнув я голову, аби краще роздивитися екран, але з місця не рушив.

— Випуск новин.

Повільно підійшовши, я став позаду Ґреґора. На екрані його ноутбука прокручувалося відео, зазняте оперативною групою в невідомій квартирі. Спершу почали проскакувати кадри кімнат, кухні та санвузлів, а потім замиготіли картинки з чоловіками в балаклавах, що позували з чимось на кшталт автоматів. За кілька секунд проступило зображення, на якому один із тих чоловіків тримав у руках невеликий телефон. Усі репліки українською та написи на екрані Бойдові коротко перекладав Г’юз.