Андрій Новік - Останній спадок

— Відео «без коментарів», — кинув через плече американець, — однак можна прочитати рухомий рядок унизу. Он, глянь.

Він приклав палець до низу екрана — на білому тлі повільно сунули слова, які врешті склалися в жахливе для мене за змістом речення. «У мережі з’явилося відео обшуку квартири самогубця Максима Підгірського. Оперативна служба вилучила телефон жертви, який наразі перебуває на експертизі».

— І що? — не зрозумів я попередньої фрази американця. — Чому це мені має не сподобатися? Це ж добре: виявлять, з ким востаннє контактував хлопчина.

— Уже виявили.

Ґреґор закрив відео та перейшов на окрему, уже відкриту вкладку браузера.

— Останнє відео, — мовив Бойд і розгорнув на весь екран іще одне відео, цього разу озвучене. Це був запис новин із якогось телевізійного каналу.

— У ході операції під наглядом батьків хлопця було проведено обшук його квартири та — найретельніше — кімнати. — Під зображенням чорнявого щокатого чоловіка, обличчя якого ледве поміщалося в невеликий прямокутник екрана, цього разу не було підпису дрібним шрифтом. Може, Бойд увімкнув відео десь ізсередини, прогортавши перші кадри з підписом. — Після короткотривалої експертизи фахівці виявили кілька дзвінків та одне вхідне повідомлення в день, коли востаннє бачили Максима Підгірського. Наразі зміст повідомлення розголошенню не підлягає. Єдине, що можемо сказати, — два останні виклики та текстове повідомлення було відправлено з телефонного номера колишнього викладача університету імені Івана Франка та підозрюваного в убивстві Далібора Кравця.

Моє серце зупинилося. Я затремтів, ледве стримуючись, аби не застогнати з відчаю.

— Якась маячня! Вони не могли знайти там мій номер. Вони просто… вони не могли… Як?!

Спершу інтонація нагадувала дівочий писк, і лише згодом присутні впевнилися, що звук линув із моєї горлянки. Бойд співчутливо глипнув на мене, та все ж озвучив те, що вже кілька днів крутилося в нього на язиці, те, за що я ладен був учепитися зубами в його нікчемну горлянку.

— Даліборе, може, ти щось приховуєш від нас? — Він окинув поглядом усіх присутніх і повернувся до мене.

— Що ти верзеш?!

— Ти не телефонував хлопцеві того дня, коли він приходив до твого дому?

— Навіщо мені було йому телефонувати?!

— Щоб запросити до себе, — припустив Бойд.

— Ні! — вигукнув я. — Ні! Це брехня! Хтось затіяв проти мене якусь гру, і ви це знаєте. Ви всі це знаєте.

У пошуках підтримки я переводив погляд із Бойда на Г’юза й назад, однак обидва вони, як і тупоголові беркутівці, дивилися кудись убік, лише подеколи поглипуючи один на одного.

— Ви самі говорили, що мене підставили ті неоязичники, що я тільки жертва й край. Ви повинні допомагати мені, а не звинувачувати! Так. Це точно ті люди. Якщо їм так легко вдалося підтасувати факти вбивства селян з Ілева під мене, то оголосити на всю країну про мої смс — за іграшку. Я не здивуюсь, якщо хтось із тих товстозадих працює на них і зливає інформацію. Моє зникнення ускладнило їм пошуки Чаркеса, тож тепер вони почали додаткову інформаційну атаку.

— Може, і так, — стенув плечима Бойд, вочевидь невдоволений моїми аргументами, проте вже без виразу хитрої підозри на обличчі.

— Звісно, що так! — Підбадьорений власними словами, я викинув вказівного пальця догори й енергійно, незгірш за кулемет заторохтів: — У такий спосіб вони намагаються вивести мене з рівноваги, підштовхнути зробити хибний крок, виявити себе.

— Основне, щоби не почали маніпулювати твоїм сином.

— Про що ти?

— Пам’ятаєш, що вони зробили з Олівією Томпсон?

Короткочасне піднесення поступилося місцем крижаному страху. Я мовчав тільки тому, що боявся промовити вголос те, що мав на увазі Бойд, ніби від озвучення воно стане реальністю, жах якої стерпіти в мене снаги вочевидь не знайдеться.

— «Родове відродження» може підсадити твого сина на наркотики й викинути на вулицю або — ще гірше — змусити його діяти проти тебе, проти себе самого. У крайньому разі — вчинити самогубство. Загалом зробити все, аби довести тебе до межі, за якою ти перестанеш бути людиною й перетворишся на бездушний автомат, який, найбільш імовірно, не опиратиметься волі так званих реабілітологів.

— Вони не насміляться… — Поступово я втрачав спроможність видавати звуки.

— Насміляться, — заперечив американець з усмішкою, проте цього разу іронічною, — і, боюся, це відбудеться швидше, ніж ми думаємо.

Беркутівці підвелися й вийшли з вітальні, покинувши на столі порожні тарілки з плямами соусу та крихтами хліба. Я стояв непорушно, відчуваючи, як щось мале й огидне шкребеться гострими пазурами в грудях. Кожним своїм порухом внутрішній пацюк шматував м’яку плоть і, що далі просувався, то сильніше притискав мої легені до ребер, позбавляючи змоги дихати. Я відчував, як брудна шерсть гризуна, що дерся все вище, набивається в трахею. З’їдене за обідом м’ясо, допіру таке свіже й смачне, тепер стало гнилим, відразливим непотребом. Щур мого страху бридким хвостом лоскотав горлянку, викликаючи бажання блювати й ридати водночас. Я боявся. Як ніколи в житті.