Андрій Новік - Останній спадок

— Луко, це ти?!

Голос був таким самим тонким, як синів, одначе трохи вищим і неймовірно схвильованим. Схвильованим аж так, що вібрував і надламувався, дроблячи слова на окремі звуки:

— Да-лі-бо-ре… це ти?

Жінка. Зі мною розмовляє жінка, надто перелякана й, вочевидь, заплакана як на працівника поліції. Ірина. Я похапцем глянув на екран — невідомий номер після кількох секунд роздумів перетворився на «Ірина (кафедра)». Мій телефон глючив, і зазвичай після завантаження доводилося чекати, доки той набуде нормального робочого стану.

— Кравець! — У двері кімнати загупав чийсь дужий кулак. — Америкоси питають, чи ти прокинувся й чи будеш спускатися.

— Чорт, — ледь чутно хрипнув я собі під носа й зиркнув на екран — 1 % заряду. Потому голосом неначе спросоння гукнув непроханому гостеві: — Відчепися! Я ще сплю. Перекажи, що як захочу спуститися, то відразу так і зроблю, а доти мене не займайте!

— Як хочеш… задовбали ганяти туди-сюди.

Голос, як і гучні кроки, почав віддалятися коридором. Я знову приклав телефон до вуха, аби ще раз почути Іринин голос.

— Алло, — безглузде слово, що вилетіло мимоволі, коли не почув у динаміку нічого, крім тиші. — Іро, ти тут?

Жодної відповіді. Я завагався: може, жінка збирається з думками. Мені б не завадило.

— Ірино!

Знову тиша. Я глянув на екран — цього разу чорноту не змінили яскраві фарби. Тицьнув кілька разів пальцем — нічого. Батарея розрядилася.

Пальці стиснули телефон у нападі несамовитої люті. Я скрипів зубами, тлумлячи шалене бажання розтрощити не тільки телефон, а й усю кімнату. Хапав повітря великими ковтками, аби з грудей не вилетів крик відчаю.

«Зарядне. Треба зарядне. Зарядне й папір».

Зрештою опанувавши себе, я сів на м’який матрас і, вхопивши горе-стрічку до рук, втупився в неї невидющими очима.

«Коли все закінчиться, я тебе спалю до бісової матері».

Я крутив папірець між пальцями, відчуваючи його шорсткість на дотик. Жодної ідеї, жодної зачіпки чи якогось потаємного, прихованого сенсу. Перекидаючи стрічку з долоні в долоню, я неусвідомленим рухом стиснув її пальцями з обох боків, повільно проводячи ними від краю до краю. І здригнувся. Не повіривши в те, що відчув, я повторив рух удруге. Цього разу вказівний і великий пальці послабили тиск і ковзали папером повільніше, обмацуючи виведені на ньому символи. Вказівний, який проходив під глаголицею, подушечкою повторив рельєф витиснених символів. Нічого дивного: якщо ручкою чи будь-яким іншим предметом виписувати букви, втискаючись у папір, позаду обов’язково з’являться рельєфні відбитки. Одначе ті, що були на звороті стрічки, не повторювали контури символів із протилежного боку. Здавалося, відбитки створюють якийсь інший, зовсім інакший текст. Поквапливо обернувши стрічку зворотом, я підніс її ближче до очей, аби роздивитися на світлі. Тоді поклав папір на комод відбитками догори й знову пальцями розтягнув її, мов шовкову тканину, — радше підсвідомо, на автоматі, ніж навмисно. Ще раз — востаннє, аби переконатися, що це не вибрик моєї ошалілої з горя уяви, — обстежив папірець під денним світлом. Тоді вхопив затупленого олівця й узявся легенькими штрихами замальовувати відбитки. Контури на світлому тлі темнішали й за трохи проступили чіткою низкою символів. Символи були глаголичні, як і на лицьовому боці, але з однією відмінністю: кожен символ відмежовувала один від одного крапка, а то й дві.

«Ах ти ж сучий сину!»

Цифри. Для позначення числа давні слов’яни над буквами ставили риску або розділяли ті крапкою на середині їхньої висоти. У відбитку після кожної другої глаголичної цифри стояла ще одна самотня крапка на позначення «0». Хай як мені кортіло негайно взятися до перекладу, я мусив знайти чистий аркуш: таку кількість символів утримати в голові неможливо. Отож похід униз, до Ґреґора Бойда, неминучий.

На такому рішенні я схопив паперову стрічку, сховав її до кишені штанів, запхнувши туди ще й олівець із телефоном, і рушив до дверей. Узявся за ручку, мить постояв, намагаючись вловити голоси з вітальні. Наче нікого. Може, пощастить прослизнути вниз, роздобути клапоть паперу та повернутися назад, залишившись непоміченим. Обережно, крок за кроком, я прокрадався до сходів. Уже біля них завмер, лякаючись гучного биття власного серця. Після шостого удару наважився опустити ногу на сходинку. Коридор другого поверху з трьома дверима з обох його боків стояв абсолютно порожнім. Усе як у клятих трилерах. Порожньо було й на всьому першому поверсі. Кудись поділися всі українці, а у вітальні, де завжди сиділи американці, тепер гуляв тільки протяг від відчиненого вікна. Відсутність янкі мене схвилювала не так, як тих бугаїв, що постійно стриміли на вхідних дверях. Просто зараз я міг спробувати відчинити їх і накивати п’ятами, та який у тому сенс?