Андрій Новік - Останній спадок

— До чого це? Хочеш сказати, що Макса й Олівію нагодували якимись квітами?!

— Байдуже, чим їх нагодували, важливо, що вони були несповна розуму.

— Чортівня якась. У новинах торочили про те, що це я їх чимось накачав.

— Погодься, — сумно похитав головою Бойд, — усе обставлено так, що це припущення видається найімовірнішим.

— Безглуздя! Навіщо мені підсаджувати студента на наркотики, аби той прийшов саме на мою лекцію та покінчив із життям саме в моїй присутності? Ще й Олівію примушувати вказати на мене? Це просто божевілля!

— Знаєш, що таке синдром Мюнхгаузена?

— Ні.

— Це психічний розлад, за якого люди звертаються по медичну допомогу з приводу неіснуючих хвороб. Часто вони навіть зумисне завдають собі шкоди, аби спричинити виникнення симптомів хвороби. Так пацієнти привертають до себе увагу, якої їм бракує. Маніяки чи серійні вбивці діють майже так само. Вони повертаються на місце злочину, розкидають підказки чи докази їхньої вини. Або ж, як у нашій ситуації, накачують наркотиками своїх жертв, аби ті привселюдно оголосили їхнє ім’я як злочинця.

— Навіщо це їм?

— Те саме, що й у хворих із синдромом Мюнхгаузена, — увага. Ще й з додачею манії величі, бажання знову спізнати солодку мить влади над жертвою. Та скажу відверто, — кутики Бойдових губ повільно розпливлися в широкій посмішці, а в словах забриніла повага до того, хто за всім цим стояв, — спрацьовано вишукано. Не знав би я про «Родове відродження», однозначно відкрив би полювання на твою голову.

Ґарланд, почувши зауваження напарника, вдоволено зітхнув і також засміявся. Я раптом пожалкував, що серед загиблих в Ілеві не знайшли й цих двох.

— Ідіть на хер.

Ірина Дивульська ледь не бігла повз напівпорожні аудиторії коридором другого поверху. Зусібіч вчувалася студентська нецензурщина, проте сьогодні Ірині було байдуже. Далібор не зателефонував і не подав про себе звістки в якийсь інший спосіб. Хвилювання жінки повільно переростало в якесь панічне безумство. Усю минулу ніч вона й на мить не склепила повік, подумки раз по раз прокручуючи сцену їхнього прощання. Згорьована жінка тепер би все віддала, аби те прощання виявилося не таким холодним. Тепер би Ірина обійняла Далібора, шепочучи слова підтримки та відгороджуючи від невідворотної долі, що чатувала на нього за дверима. Жінка карталася за власну нетерплячість, що осіла на її сумлінні гірким осадом.

— Привіт, — кивнув Юрій із дального кута кафедри, щойно Ірина переступила поріг. — Маєш змучений вигляд…

Жінка загорнула за вухо пасмо волосся, що спадало на очі, і махнула головою в бік колеги, не промовивши, проте, жодного слова. Потому пройшла до свого заваленого стосами паперів робочого столу й важко осіла в крісло. Те заскрипіло, але витримало. Ірина випростала праву руку з невеликою чорною сумочкою, і та впала їй під ноги. Не звернувши уваги, жінка взялася діставати з нижньої полички столу ноутбук.

«Хоч Windows приємно вітає мене», — подумала Ірина, утупившись у заставку.

— Йой, ти тільки глянь на себе.

Ірина підвела голову. У дверному проході стояла Михайлівна, уся в просякнутому м’ясним запахом лахмітті. Вона досі не розуміла, як стара могла так легковажно ставитися до власної презентабельності. Сморід відчувався майже завжди, і, попри стабільність, звикнути до нього ніяк не вдавалося. Очі Михайлівни поглипували на неї зі співчуттям і зверхнім наставництвом.

— Тебе ті думки про Далібора в могилу зведуть, — докірливо промовила, підходячи ближче, майже впритул.

Ірина, яка саме відкривала в пошуку Google новини з теґами «Далібор Кравець», «убивства Ілів», «самогубство Максим Підгірський», згорнула браузер, аби уникнути зайвих розмов. Михайлівна, попри повагу до неї на кафедрі, під час бодай найменшої суперечки перетворювалася на нестерпно впертого віслюка, що напосідатиме, доки всі не визнають його правду. Ірина мовчала. Запах гнилого м’яса наче випробовував її й без того слабку витримку.

— Ти що, знову не спала?

Цього разу Михайлівна примостилася стегном на Ірининому столі. Довга спідниця задерлася й оголила вкриті важким варикозом коліна.

— Спала. Усе гаразд, дякую за турботу.

— Ніц не гаразд. Втюхалася в того вбивцю. Той скурвий син — маніяк якийсь. Викинь його з голови. Знайдеш іще красунчика, як мій…

— Може, досить?! Будь ласка, облиште мене. Я хочу попрацювати.

Михайлівна дещо ображено витріщилася на молодшу колегу. Її обличчя почала заливати фарба.