Андрій Новік - Останній спадок

— Чого так верещати? Хіба не можна поговорити нормально?

— Говоріть, скільки заманеться, але не сидіть своєю дупою на моєму столі! — Ірина вже не стримувала гніву. Тонни накопиченого за останні дні негативу нарешті прорвалися на волю. — Хочете правду? Задовбали ви своїми казочками! Та хто на вас гляне? Та вам тільки й залишається, що уявляти, як старі немічні пальці торкаються ваших варикозів. Я знала, що самонавіювання — доволі потужна сила, але ж не така, щоби втримувати на тремтячих ногах мерця з хтивою діркою замість мозку.

Груди розпашілої від крику Ірини ходили ходором — зараз вона нагадувала легкоатлетку після кількакілометрового забігу. Стара зі згорбленою спиною відскочила від столу, пропікаючи жінку лютим поглядом. У передчутті чогось жахливого Юрій мало не ліг за своїм столом. Коли пахло смаженим, хлопець завжди переймався тільки своїм задом.

— Та як ти смієш? Пискуєш до старших? Зовсім поваги не маєш! Проживи спершу з моє, а тоді роззявляй рота. І по-друге, це ти мені про вигадану реальність говоритимеш? Ти? Та, що розпускає шмарклі за тим маніяком! А він ЦІЛЕ село винищив. Наголошую: ціле село! Та ще й нашого любого Максима…

— Любого?! — зарепетувала Ірина. — Та ви й не здогадувалися про його існування, доки він… доки…

— Що? Не вбився за наказом Далібора?

Тепер уже Ірина підскочила з крісла і, впершись руками в стіл, заволала:

— За наказом?! І як це він, по-вашому, йому наказував?

— Та ти, що, люба, телевізор не дивишся? Там усю правду вже давно розказали. Обколов твій мужик хлопця. Обколов. Я не знаюся на тих новомодних наркотиках, але якщо в шлунку малого щось знайшли, то так тому й правда.

— Ви не тямите, про що плещете! — Ірина ладналася зацідити ноутбуком по самозакоханій пиці старої. — Навіщо йому? І як? Він хороший чоловік, добрий батько.

— Батько… страшно уявити, як він міг знущатися зі свого сина. Мабуть, бив щодня й голодом морив.

«Сука стара!»

— Вам самій він іще донедавна подобався. — В Ірини виникло непереборне бажання розвернутися та вийти. Утекти. Як зазвичай.

— Усі маніяки дуже добре грають роль милих хлопчиків. Доки не вчують смак м’яса…

— Тоді дивно, чому він не накинувся відразу на вас!

Вона швидко підхопила із землі сумку, запхнула туди потрібні для наступної, останньої на сьогодні лекції папери, узяла ноутбук і гордовито випросталася перед Михайлівною.

— Не зрозуміла, — пробелькотіла стара.

— Звісно. Напевно, на таку гниль кидаються тільки всякі Федоровичі. А ти, — обернулася вона через плече до Юрія, — також звинувачуєш у всіх бідах Далібора?

Юрій, який досі сидів мовчки, стенув плечима й спокійно відповів:

— Я не думаю про вбивць. У мене інших справ повно.

Чорнявка розпачливо вилетіла з кафедри, бурмочучи собі під ніс прокльони. Щойно вона переступила поріг, як сльози потоком ринули з її очей.

Я проспав майже дванадцять годин: крізь вікно знадвору лилося хоч і неяскраве, та все ж полуденне світло. Підступивши до єдиного в кімнаті вікна, кинув погляд на небо. Жарке й набридливе кілька днів поспіль сонце сьогодні ховалося за хмарами. Уперше, відколи я виїхав до Ілева, на вулиці можна було вільно дихати, а не з відразою цідити сухе гаряче повітря.

Опустивши погляд, я вгледів двоє здорованів у темних футболках, що копирсалися в невеликій коробці, витягнутій із припаркованого біля будинку авто. Я вихилився з вікна, аби роздивитися і авто, і вміст коробки, та чоловіки зайшли за ріг будинку й зникли з очей.

Залишалося тільки налаштовувати себе на позитив, переконувати, що все гаразд, Луці нічого не загрожує, усе ось-ось закінчиться й ми заберемося з цього клятого Львова подалі. Може, до Польщі. Чи до Чехії. Навіть Сракостан зараз здавався нічогеньким варіантом. Пересиливши себе, я ліг животом на підлогу й узявся відтискатися. Тіло проштрикували сотні голок, голова гула відлунням серцебиття, кожен порух супроводжував мимовільний стогін. У будь-якій незрозумілій ситуації відтискайся, а ситуація видавалася йобнутись якою незрозумілою.

Що робити тепер? Мені й далі муляла думка, що я помилився, розшифровуючи напис на паперовій стрічці. Це було єдиним поясненням, чому ми з Марком та Олівією нічого не знайшли в селі. Звісно, залишалися варіанти з десятком інших печер, але я боровся з відчуттям, що річ аж ніяк не в печерах. Згодилося б знову переглянути глаголичні символи та спробувати почати розгадувати з нуля.