Іен Мак'юен - Амстердам

— Клайве? Це Вернон.

— Що?

— Вернон. Я тебе збудив. Пробач.

— Ні, ні. Нічого страшного. Я просто стояв тут, просто міркував...

У слухавці почувся шелест простирадл: Клайв ворушився в ліжку. Чому ми так часто брешемо по телефону про свій сон? Чи це наша вразливість, яку ми боронимо? Коли Клайв знов озвався, голос його вже не був таким хрипким.

— Я хотів тобі подзвонити, але у мене репетиції наступного тижня в Амстердамі. Я стільки гарував...

— Я теж,— сказав Вернон.— Не було цього тижня коли голову підняти. Слухай, я хотів знову поговорити з тобою про світлини.

Повисла пауза.

— Ах, так. Про ті. Певен, ти поставив їх у номер.

— Я вислухав багато думок, і ми дійшли консенсусу, що їх треба публікувати. Завтра.

Клайв голосно відкашлявся. Голос його звучав на диво спокійно.

— Я вже висловив свою думку. Ми просто зупинимося на тому, що у нас незгода.

Вернон сказав:

— Не хочу, щоб це стало поміж нами.

— Звісно, не стане.

Розмова перейшла на інші теми. Певна річ, Вернон у загальних рисах розповів про весь свій тиждень. Клайв поділився, як він працював ночами, і які великі робить успіхи у симфонії, і яка чудова ідея була прогулятися в Озерному краю.

— О так,— промовив Вернон.— І як воно було?

— Я прогулювався в одному місці — зветься Аллен-Креґз. Ось там у мене стався прорив — чисте натхнення, ця мелодія, бачиш...

Аж тут Вернон почув писк — це його викликали по телефону. Двічі, тричі, потім усе стихло. Хтось із його офісу. Напевно, Френк Дибен. Сьогодні — останній і найважливіший день у справі. Вернон сів голяка на краю ліжка і схопив наручного годинника, щоб звірити його з будильником. Клайв не розізлився на нього, отже, все чудово, а зараз час іти.

— ...їм не було мене видно, і гидко було на це дивитися, але мені довелося прийняти рішення...

— М-м-м,— мугикав Вернон що півхвилини. Він напнув телефонний кабель як струну, стоячи на одній нозі, намагаючись вихопити білизну з купи. Який там душ. І яке там гоління.

— ...і він міг до смерті забити її, знаю. Та все ж таки...

— М-м-м.

Затиснувши телефон плечем, він намагався нечутно здерти целофан з сорочки. Чи це знічев’я, чи це з садизму пралі застібають сорочки на всі ґудзики?

— ...десь на півмилі геть і знайшов таку скелю і, можна сказати, використав її як стіл...

Вернон наполовину застрибнув у брюки, коли знову пролунав дзвінок.

— Певна річ,— сказав він.— Скелястий стіл. Будь-хто при здоровому глузді використав би його саме так. Але, Клайве, я запізнююся на роботу. Пора бігти. Як щодо випити завтра?

— Ой. Ох, усе гаразд. Гаразд. Заскоч після роботи.

Вернон виборсався з заднього сидіння крихітного авта, яке газета вислала по нього, і став на тротуарі біля будівлі «Експерта», осмикуючи зім’ятий костюм. Коли він квапився через чорно-рудий мармуровий вестибуль, то побачив Дибена, який очікував на ліфт. Френк став заступником редактора відділу зарубіжних новин на свій двадцять восьмий день народження. Спливло чотири роки і троє редакторів, а він досі був на цій посаді, але, за чутками, йому вже почало набридати. Його називали Кассієм за худе і голодне обличчя, проте це було несправедливо: очі у нього темні, обличчя — видовжене і бліде, щетина — густа, що надавало йому вигляду поліцая в слідчому ізоляторі, але тримався він чемно, хоч і трохи замкнено, а його розум приваблював гостротою. Вернон завжди несвідомо не любив Франка, але став ближче спілкуватися з ним у перші дні скандалу з Гармоні. Увечері після винесення редакційною радою вотуму недовіри головному редактору, увечері після розмови Вернона з Клайвом, парубок у сутінках на вулиці видивлявся згорблену постать Вернена й нарешті підійшов, торкнув за плече і запросив випити. У Дибеновому тоні було щось переконливе.

Вони вийшли у провулок до пабу, якого Вернон не знав,— подертий червоний плюш і тьмяне від цигаркового диму повітря,— і знайшли кабінку за величезним гральним автоматом. За джином з тоніком Френк зізнався начальнику в своєму тихому обуренні з приводу того, як усе повернулося. Учорашнє голосування було маніпуляцією з боку завжди підозріливих членів редакції, чиї свари і чвари тягнуться вже роками, і він, Френк, вирішив не лити воду на їхній млин, не лишився на нараду, пояснивши це завалом роботи. Є й інші працівники, сказав він, хто почувається так само, хто хотів би, щоб «Експерт» збільшив свою привабливість, ожив та зробив щось сміливе, як-от оприлюднив матеріали на Гармоні, але мертві руки граматиків тримають усі важелі — передплату і просування. Стара гвардія радше зажене газету в могилу, ніж дозволить їй вийти до тих читачів, кому ще нема тридцятьох. Граматики відмели геть крупніший шрифт, розділ «Стиль життя», додаток про здоров’я, колонку пліток, віртуальну лотерею і колонку психолога, а також нові рубрики — про королівську родину й поп-музику. Тепер вони накинулися на єдиного редактора, який міг би врятувати «Експерта». Молоді співробітники підтримують Вернона, але не мають права голосу. Ніхто не хоче першим піднятися на захист і наразитися на розстріл.