Іен Мак'юен - Амстердам

За чверть години вона кинула ще один погляд на вулицю, цього разу з вікна вітальні на два поверхи вище. Вона почувалась, як і мала почуватися перед напруженим робочим днем у дитячій лікарні: спокійна, уважна, охоплена нетерпінням скоріше взятися до справи. Учора ввечері не було гостей, ніякого вина за вечерею, година записів, сім годин безперервного сну. Вона не дозволить перебити їй цей настрій, тому вп’ялася поглядом у збіговисько — тепер там було дев’ятеро людей — з помірною зацікавленістю. Оператор склав свою висувну жердину та притулив до билець. Інший чоловік ніс тацю з кавою з крамниці, де торгують на винос, на Горсефері-роуд. І на що вони сподіваються — довідатися таке, чого ще не бувало? Та ще й зрання. Яке задоволення від такого роду діяльності? І чому вони всі — хто поріг оббиває — такі подібні, наче виведені з одного крихітного генофонду людства? Пикаті, з важкими підборіддями, нахраписті чолов’яги у шкірянках, а розмовляють з однаковим акцентом — сумішшю псевдококні та псевдошику, яку оздоблюють благально-войовничим виттям. Сюди, сюди, б’дь ласка, місіс Ґармоні! Роуз!

Повністю вбрана й готова йти, вона понесла чай і ранкові газети до затемненої спальні. Забарилася біля узголів’я. Останні дні у Джуліана були настільки мерзенні, що їй не хотілося будити його ще для однієї порції гидоти. Він пригнав на машині вчора з Вілтширу, тоді засидівся допізна, потягуючи віскі,— вона це знала,— дивлячись на відео «Чарівну флейту» Берґмана. Потім витягнув усі листи від Моллі Лейн, які безглуздо розпалювали в ньому його гротескні жадання. Слава Богу, той епізод закінчився, слава Богу, та жінка вмерла.

Листи, як і раніше, були розкидані по килиму, і йому варто було б їх позбирати, доки не прийшла прибиральниця. На подушці було видно тільки його голову — п’ятдесят два роки, а волосся досі чорне. Роуз ніжно скуйовдила йому пасма. Іноді, під час обходу, медсестра може таким чином розбудити дитину, і Роуз завжди зворушували такі секунди зніченості в хлоп’ячих оченятах, коли дитя усвідомлювало, що воно не вдома, а дотик не мамин.

— Любий,— прошепотіла Роуз.

Його голос приглушувала зимова ковдра.

— Вони там?

— Дев’ятеро.

— Чорт.

— Мені треба бігти. Я подзвоню. Бери.

Він відгорнув ковдру в себе з обличчя й сів.

— Звісно. Дівчинка. Кенді. Хай щастить.

Вони злегка поцілувалися в уста, й Роуз подала йому до рук чашку. Погладила його по щоці й нагадала про листи на підлозі. Потім тихо відійшла й зателефонувала своїй секретарці в лікарню. У передпокої вона вбралась у товсте вовняне пальто, подивилася на себе в дзеркало, хотіла забрати ключі й шарф, але передумала і повернулася нагору. Джуліана вона заскочила саме таким, яким і очікувала: він дрімав горілиць, розкинувши руки, чай вистигав біля стосу відомчих паперів. За останній тиждень, відколи почався скандал,— а фотографії оприлюднять завтра, у п’ятницю,— у Роуз зовсім не було часу, не випадало навіть секунди, коли обговорити з ним свої справи, і хоча вона знала, що запам’ятовувати імена — це його навички як політика, її зворушило, що він не полінувався запам’ятати ім’я дівчинки. Роуз торкнулася його руки і прошепотіла:

— Джуліане.

— О Боже,— промовив він, не розплющуючи очей.— Перша зустріч о пів на восьму. Пройти крізь цей гадючник.

Вона озвалася голосом, яким послуговувалася для заспокоєння зневірених батьків: повільним, тихим, етерним і зовсім не суворим.

— Усе буде добре, дуже добре.

Він усміхнувся їй, абсолютно не переконаний. Вона нахилилася й сказала йому на вухо:

— Вір мені.

Унизу вона ще раз подивилася на себе в люстро. Застебнула пальто на всі ґудзики й загорнула шарф так, щоб він наполовину затуляв їй обличчя. Узяла портфель і нарешті вийшла з квартири. У передпокої вона зупинилася біля дверей, затримавши руку на замку, готуючись його відімкнути і прожогом кинутися до своєї машини.

— Ой! Розі! Сюди! А тепер сумний погляд, будь ласка, місіс Гармоні.

Приблизно тої ж години, за три милі на захід, Вернон Голлідей прокидався та знову провалювався в сновиддя — чи то пак у спогадування, підсилене сновидною формою, у сни-спогади про те, як він біжить коридорами по запиленій червоній килимовій доріжці до зали засідань, запізнюючись, знову запізнюючись, запізнюючись, і від цього наразиться на неминуче презирство, біжить з останнього засідання на це засідання, і до обіду буде їх ще сім, зовні здається, що він просто іде, але всередині він мчить, як спринтер, цілий тиждень, викладаючи аргументи перед розлюченими граматиками, а потім перед скептичною радою директорів «Експерта», перед виробничим штатом, перед юристами, потім перед своїми підлеглими, а далі — перед підлеглими Джорджа Лейна, перед Радою зі справ преси, і живою телевізійною авдиторією, і незліченними, нездатними запам’ятатися, задушливими радіостудіями. Вернон обстоював громадський інтерес до пакету фотографій саме так, як і в розмові з Клайвом, тільки елегантніше, велемовніше і жвавіше, з більшим притиском і ясністю, з прикладами, з діаграмами, графіками й таблицями, з заспокійливими прецедентами. Але здебільшого він біг, з небезпекою для життя вламуючись у вир таксі, у заюрмлені вулиці, прямуючи з таксі до мармурових фойє, у ліфти та з ліфтів, біг коридорами, які дратували тим, що тягнулися нагору, гальмуючи біг, примушуючи спізнюватися. Вернон ненадовго прокинувся й помітив, що його дружина, Менді, уже покинула постіль; потім очі в нього заплющилися, і він знову опинився там — високо піднімаючи портфель, перепливав чи то воду, чи то кров, чи то сльози, які текли по червоній килимовій доріжці, що вела до амфітеатру, де Вернон сходив на подіум, щоб пояснити сутність своєї справи, доки всі навколо загробно мовчали, і тиша нависала навколо, наче секвої, а в мороці десятки людей уникали дивитися на нього, а хтось за кілька кроків од нього віддалявся по цирковій тирсі, і цей хтось був схожий на Моллі, але не озивався, хай скільки Вернон кликав.