Іен Мак'юен - Амстердам

Тому він попрямував легкою ходою до манких широких гребенів Еск-Гозу, відчуваючи, що фізична різниця між ним теперішнім і ним тридцятирічним не така вже й велика і що це не сухожилля, а дух утримує його. Які дужі тепер його ноги, як поліпшився його настрій!

Огинаючи широкі сліди, витерті мандрівцями, він рушив у обхід, до хребта попереду, і, як це часто траплялося, на ходу обдумував своє життя в нових умовах, тішачи себе спогадами про останні маленькі успіхи: перевидання на диску раннього оркестрового твору; майже побожну згадку про його творчість у недільній газеті; мудру і жартівливу промову, яку він виголошував, вручаючи нагороду ошелешеному школяру. Клайв обмірковував свою роботу загалом: вона здавалася багатою і розмаїтою щоразу, коли вдавалося підняти голову й подивитися на неї в перспективі, вона мов резюмувала все його життя. Він з любов’ю подумав про людей у своєму житті. Може, він занадто напосівся на Вернона, який намагався врятувати свою газету і захистити країну від жорстокої політики Гармоні. Сьогодні ж увечері він подзвонить Вернону. Їхня дружба надто важлива, щоб рвати її через якусь суперечку. Вони могли б, звісно, лишитися кожен при своїй думці та дружити як раніше.

Ці благочестиві роздуми привели його нарешті до гребеня, де відкрився широкий краєвид на Стай-Гед, але те, що Клайв побачив, змусило його роздратовано скрикнути. Розтягнувшись навіть не на милю, а більше, підсвічена сліпучо-флуоресцентними помаранчевими, блакитними й зеленими цятками, рухалася колона туристів. Це були школярі, можливо, ціла сотня школярів, і всі вони йшли до гірського озера. Обігнати їх усіх забере принаймні годину. Не замислюючись на стару тему — про ідіотизм кричущих барв анораків, про це візуальне забруднення, і про те, чому люди завжди ходять такими нестерпно великими зграями,— Клайв озирнувся праворуч, у бік Аллен-Креґзу, і тої миті, коли група туристів зникла, настрій у нього покращився. Він побереже енергію та не піде на Скофелл-Пайк, а натомість неквапливо подолає гребінь і через Торнітвейт-Фелл спуститься в долину.

Лічені хвилини, здавалося, він стояв на вершині скелі, знову дихаючи на повні груди та вітаючи себе за зміну планів. На нього чекала прогулянка, яку Вейнрайт [26] Альфред Вейнрайт — автор путівників Озерним краєм спеціально для пішоходів. у «Південних пагорбах» охрестив як «повну інтересу»; стежка піднімалась і спускалася побіля маленьких озерець, перетинаючи драговини, скелі та кам’янисті плато, досягаючи вершини Ґларамари. Це було майбуття, яке минулого тижня навіювало Клайву спокій перед сном.

Він долав шлях пішки зо чверть години, просто підіймаючись пагорбом, який увінчувався великою нахиленою поцяткованою кам’яною плитою, і нарешті сталося те, на що Клайв і сподівався: він смакував свою самотність, він був щасливий своїм тілом, його розум втішно витав деінде,— і тут Клайв почув музику, яку шукав, або принаймні знайшов ключ до розгадки її форми.

Це зійшло як дар. Великий сірий птах злетів з голосним криком тривоги, щойно Клайв наблизився. Коли птах набрав висоту і майнув удалечінь через долину, він зронив лункий крик із трьох нот, який Клайв визначив як інверсію, написану ним для пікколо. Яка витонченість, яка простота! Повторюючи і повторюючи цю послідовність звуків, Клайв намітив ідею простої і красивої пісні — майже чув її. Але не цілком. З’явився образ східців, які плавно спускалися вниз — від люку чи то горища, чи то легкого літака. Ноти накладалися одна на одну, перша вела за собою наступну. Він чув мелодію, вже тримав її — і от вона зникла. Ще відчувалося мерехтіння дражливого завершального образу, згасав заклик сумного мотиву. Ця синестезія була тортурами. Ці ноти були цілком взаємозалежні — маленькі поліровані гачечки, які прокручували мелодію по досконалій дузі. Він знову майже чув її, коли досяг вершини похилої скелі та спинився, щоб винишпорити в кишені блокнот і олівець. Не така вже мелодія й сумна. Там, усупереч усьому, багато іскринок оптимізму, рішучості. Завзяття.

Клайв почав гарячково накидати фрагменти почутого, сподіваючись поринути в інакше буття, коли раптом у свідомість втрутивсь інший звук — не пташиний крик, а дзюрчання голосів. Клайв був настільки захоплений, що мало не відкинув спокусу глянути вгору, але все ж таки нічого не міг із собою вдіяти. Задивившись на плиту, що височіла футів на тридцять, він помітив мініатюрне озеречко, навряд чи більше, ніж велика баюра. На траві, що торочками обрамляла озерце, стояла та сама жінка, яку він бачив, коли вона проходила повз,— жінка в синьому. До неї лицем стояв і стиха промовляв чоловік, убраний, безумовно, не для прогулянок. Обличчя в нього було видовжене і худе, як писок у тварини. Одягнений чоловік був у старий твідовий піджак і сірі фланелеві брюки, а також у плаский кашкет, а навколо шиї був зав’язаний клапоть брудної білої тканини. Можливо, фермер з пагорбів чи друг, який не любив ні походів, ні спорядження, але прийшов зустрітися з жінкою. Як-от Клайв і уявляв.