Іен Мак'юен - Амстердам

Вернон перехилив «Шамбертен-Кло-де-Без» як легке пиво і промовив:

— Що за тиждень, що за жахливий тиждень!

Він простягнув келих, бажаючи ще вина, і Клайв підлив йому, радіючи, що не почав з «Ришбуру».

— Ми три години зранку простирчали в суді, але виграли. Можна подумати, що все скінчилося. Але весь штат проти мене, майже весь. Скандал у шляхетній родині. Це диво, що ми взагалі випустили вечірнє число. А зараз у них зібрання, і вони певні, що зможуть ухвалити резолюцію, де мені висловлять недовіру. Менеджмент і рада не піддаються, тут усе чудово. Але це бій на смерть.

Клайв підсунув стілець, і Вернон упав на нього, поставивши лікті на кухонний стіл і, затуливши обличчя долонями, застогнав:

— Ці зманіжені покидьки! Я намагаюся врятувати їхню газету, гідну лише на підтирку, врятувати їхні сортирні посади. Вони швидше все втратять, ніж пожертвують одним чортовим епітетом. Вони не живуть у реальному світі. Вони заслуговують на те, аби здохнути з голоду.

Клайв гадки не мав, про що це Вернон говорить, але нічого не сказав. Келих знову спорожнів, Клайв наповнив його і відвернувся до духовки — вийняти двох пулярок. Вернон поклав портфель собі на коліна. Ще не відкривши його, зробив один глибокий, заспокійливий вдих і ще один ковток «Шамбертену». Відтак клацнув застібками, зам’явся й заговорив, понизивши голос:

— Розумієш, я хотів би знати твою думку про це, і не тому, що це тебе особисто стосується і ти вже трохи на цьому знаєшся. Навпаки — тому, що ти не в справі, а мені потрібен погляд збоку. У мене таке враження, що я божеволію...

Останні слова він уже бурмотів собі під ніс, залізаючи в портфель і витягаючи великий картонний конверт, звідки вийняв три чорно-білі фотографії. Клайв вимкнув газ під каструлями і сів. Перше фото, яке Вернон подав йому, зображувало Джуліана Гармоні в однотонній сукні нижче коліна, який немов ішов подіумом, розмахуючи руками і ставлячи кривуваті ноги одну поперед другої. Під сукнею був невеличкий фальшивий бюст, і виднілась одна бретелька ліфчика. На обличчі був макіяж, але не надмірний: природна блідість додавала Гармоні фотогенічності, а помадний обідок — чуттєвості недобрим вузьким устам. Волосся у Гармоні було точно власне — коротке, хвилясте, розчесане на проділ; враження було водночас пещеності й розпусності, млявості. Це ні в якому разі не нагадувало ні маскарад, ні розіграш перед камерою. Напружений, самозаглиблений вираз обличчя свідчив, що людину заскочили в стані сексуального збудження. Твердий погляд в об’єктив був свідомо спокусливий. Освітлення було м’яке і майстерне.

— Моллі,— сказав Клайв, більше сам до себе.

— Одразу вгадав,— мовив Вернон. Він спостерігав, пожадливо чекаючи на реакцію, а Клайв роздивлявся фото — частково щоб приховати власні думки. Спочатку він відчув просто полегшення стосовно Моллі. Головоломку було розв’язано. Ось що привернуло її у Гармоні — таємне життя, його вразливість, його довіра, яка міцніше зв’язала їх двох. Стара добра Моллі. Вона була вигадницею, підбадьорювала його, заохочувала його мрії, яких не здійснить Палата общин, і він знав, що може на Моллі розраховувати. Якби вона була не така хвора, то знищила б ці фотографії. Чи виходило це колись за межі спальні? Ресторани у закордонних містах? Двоє дівчат вирвалися до міста. Моллі таке вміла. Вона зналася і на одязі, і на місцях, вона обожнювала змови й веселощі, дур і сексуальність. Клайв знову згадав, наскільки кохав її.

— Ну? — сказав Вернон.

Випереджаючи його, Клайв простягнув руку до іншої світлини. На цій, знятій по груди, сукня Гармоні була шовковистішою і жіночнішою. Просте мереживо на рукавах і у викоті. Можливо, він був убраний у білизну. Ефект був менший — виявлялися прихована мужність і сум, несправджені надії його проклятого єства. Майстерне освітлення Моллі не могло сховати різко окреслених щелеп чи бугра борлака. Який у Гармоні насправді був вигляд і яким він сам себе уявляв, імовірно, то були дві зовсім різні речі. Ці світлини мали б здаватися жалюгідно-кумедними, вони такими й були, але Клайв відчував певний трепіт. Ми так мало знаємо одне одного! Ми переважно сховані під водою, як айсберг, а суспільству помітний лише холодний і білий виступ. А тут постало рідкісне видовище того, що під хвилями,— приватного життя людини, її сум’яття, її гідності, перекинутої потужними потребами чистої фантазії, чистого мислення, неподоланним людським чинником — розумом.