Іен Мак'юен - Амстердам

— Отут,— сказав Джордж і повів Вернона до вітальні. На кріслі лежав великий брунатний конверт. Коли Джордж потягнувся до нього, Вернон встиг оглянути все навколо. Моллі могла зайти щомиті. На підлозі лежала палітуркою вниз книжка про італійські сади; на низькому столику стояли три винні келихи з осадом сіро-зеленої цвілі. Можливо, він сам пив з якогось. Він намагався пригадати свої останні відвідини тут, але пам’ять відмовила йому, спогад розмився. Були довгі розмови про переїзд на Джорджеву половину, якого вона так боялась і якому так опиралася, знаючи, що це буде поїздкою в один кінець. Альтернатива була — притулок. Вернон і всі її друзі радили їй лишатися в Голланд-Парку, вважаючи, що краще бути в знайомому місці. Як хибно вони мислили! Вона була б вільнішою навіть у суворому режимі притулку, аніж під опікою Джорджа.

А той жестом запросив Вернона до крісла, смакуючи мить, поки витягував фотографії з конверта. Вернон досі думав про Моллі. Чи траплялися в неї моменти прояснення, коли вона почувалася покинутою друзями, які не відвідували її, а вона й не знала, що це Джордж заступив їм вхід? Якщо вона кляла друзів, то, звісно, картала і Вернона.

Джордж розклав фото — три світлини по десять на вісім дюймів — у себе на колінах, картинкою вниз. Він насолоджувався мовчанням Вернона, який, йому здавалося, від нетерплячки втратив дар мови. Він навмисно затягував вигадану ним самим агонію.

— Я маю сказати одне. Я не знаю, чому вона їх зробила, але певний в одному. Це можна було зробити лише зі згоди Гармоні. Він дивиться прямо в об’єктив. Авторське право належить їй, і єдиний виконавець духівниці, фактично власник,— я. Зрозуміло, я очікую від «Експерта», що він захищатиме свої джерела.

Він зняв зі столу та простягнув одне фото. На мить здалося, що там не зображено нічого путнього, самі глянсові чорно-білі плями; потім у центрі проступив крупний план. Неймовірно. Вернон простягнув руку по інше фото: верх і низ ретельно обрізані. А потім по третє — напівпрофіль. Вернон повернувся до першого фото, і всі думки розпорошилися. Він детально вивчив друге і третє фото, нарешті побачивши їх у повноті, відчуваючи напливи різних реакцій: спочатку подив, далі дикі внутрішні веселощі. Притлумлюючи їх, він почувався так, ніби злітає з крісла. Далі він відчув тягар відповідальності... чи влади? В його руках було людське життя, або принаймні кар’єра. І хтозна — а раптом Вернон у змозі змінити майбутнє країни на краще? І наклад своєї газети.

— Джордже,— нарешті мовив він,— я повинен дуже серйозно над цим поміркувати.

За півтори години Вернон залишив будинок Джорджа, несучи у руках конверт. Зупинив таксі й попросив водія запустити лічильник і лишитися на узбіччі, а сам кілька хвилин просидів на задньому сидінні, слухаючи заспокійливий гуркіт мотора, масуючи собі праву половину голови і міркуючи, як діяти. Нарешті попросив відвезти його у Південний Кенсинґтон.

У студії горіло світло, але Вернон не натиснув на дзвінок. Стоячи на верхній сходинці, він нашвидкуруч надряпав записку, яку, за його припущенням, прочитає економка, і тому завуалював зміст. Двічі згорнув записку, перш ніж просунути її під парадні двері, та стрімко розвернувся до таксі, яке чекало. «Так, але тільки за однієї умови: ти зробиш те ж саме для мене. В.».

Як Клайв і передбачав, мелодія лишалася невловимою, доки він перебував у Лондоні, у своїй студії. Щодня він робив спроби — невеличкі замальовки, сміливі уривки,— але не досягав нічого, крім повторів з власної творчості, погано чи добре замаскованих. Ніщо не летіло вільно, у власній формі, з часткою несподіванки, яка гарантувала б оригінальність. Щодня, відмовившись од спроб, він брався до простіших, нудніших завдань — наприклад, освіжав оркестровку, переписував замазані сторінки нот і розробляв мінорні акорди, які знаменували перехід до повільного ритму. Три зустрічі, рівномірно розподілені на вісім днів, не давали йому полинути до Озерного краю: Клайв домовився ще кілька місяців тому, що буде присутній на благодійному обіді; для племінника, який працює на радіо, Клайв погодився дати п’ятихвилинне інтерв’ю, а також дав умовити себе долучитися до журі на музичному конкурсі в місцевій школі. Нарешті йому довелося викроїти ще один день, бо Вернон просив зустрітися.

Коли не працював, Клайв вивчав мапи, натирав черевики рідким воском і перевіряв альпіністське спорядження — украй важливу річ, якщо плануються зимові прогулянки у горах. Можна було б відкинути зобов’язання, узявши ліцензію вільного художника, але він ненавидів таке зухвальство. У нього було кілька друзів, які, коли їм вигідно, розігрували роль геніїв, не з’являючись там, куди їх кликали, вважаючи, що неприємності, які це викличе, тільки збільшать вагу високого покликання цих «світочів». Ці типи — а романісти з них найгірші — зуміли переконати друзів і родичів, що не лише їхні робочі години, але й сон удень, прогулянки, напад мовчазності, депресія, пиятика — усе має виправдання: високе покликання. Але, на думку Клайва, це маска для нездар. Він не сумнівався, що покликання високе, але ж погана поведінка до нього не входить. Напевно, у кожному столітті має бути виняток чи два. Бетховен — так; Ділан Томас — безумовно, ні.