Іен Мак'юен - Амстердам

— Чи не волієте склянку портвейну?

Вернон збагнув, що з обіду ще нічого не їв, окрім канапки з сиром і салатом. Інакше б чому претензійні Джорджеві фрази змусили його почуватися настільки дратівливо? І з якого дива Джордж нап’яв на себе шовковий халат поверх звичайного одягу? Цей чоловік просто безглуздий.

— Дякую. Я вип’ю.

Вони сиділи на відстані майже у двадцять футів, і їх розділяло сичання коминка. Вернон подумав: якби його лишили на півхвилини, він підповз би до кутка коминка і вдарився правою скронею. Навіть у товаристві він зараз почувався недобре.

— Я бачив цифри накладів,— серйозно заговорив Джордж.— Ситуація недобра.

— Темпи падіння сповільнюються,— це було автоматичною відповіддю Вернона, його мантрою.

— Але все-таки це падіння.

— Щоб такі речі змінити, потрібен час,— Вернон відсьорбнув портвейну і відгородився спогадом, що у Джорджа всього-на-всього півтора відсотка «Експерта» і він гадки не має про бізнес. Окрім того, важливо пам’ятати, що його добробут, його видавнича «імперія» залежать від невпинної експлуатації недоумкуватих: приховані числові шифри у Біблії віщують майбутнє, інки — родом з космосу; Священний Ґрааль, друге пришестя, третє око, сьома печатка, Гітлер живий і здоровий у Перу. Нелегко витримувати лекції Джорджа зі світобудови.

— Ось що мені здається,— глаголив він,— вам тепер потрібна одненька грандіозна історія — щось таке, що розпалило б пожежу, що змусило б ваших суперників мчати наввипередки, аби не відстати.

Насправді цього й треба було для того, щоб припинити падіння накладу і щоб почалося його зростання. Однак Вернон зберігав нейтральний вираз обличчя, бо знав, що Джордж торує собі доріжку до фотографій.

Вернон спробував його підцвьохнути.

— У нас є гарна історія про пару сіамських близнюків в органах місцевого самоврядування...

— Пхе!

Спрацювало. Джордж несподівано схопився.

— Це не історія, Верноне. Це плітки. От я покажу вам історію. Я покажу вам, чому Джуліан Гармоні бігає як оглашенний довкола «судових іннів» [23] Inns of Court — традиційна форма самоорганізації адвокатської спілки в Англії та Вельсі. , устромивши пальця в одне місце. Ходімо зі мною.

Вони пішли через хол назад, минули кухню, минули вузький коридор, який закінчувався дверима; їх Джордж одімкнув секретним ключем. Частиною його складної шлюбної угоди було те, що Моллі утримує сама себе, приймає гостей, тримає свої речі в окремому крилі будинку. Вона була врятована від видовища старих друзів, які аж дусяться від реготу, глузуючи з помпезності Джорджа, а він сам був урятований від моря розгардіяшу в Моллі, що поглинуло кімнати, призначені для розваг. Вернон багато разів відвідував половину Моллі, але завжди користувався зовнішнім входом. Тепер, коли Джордж відчинив двері, Вернон напружився. Він почувався неготовим. Він волів би роздивлятися фотографії на половині Джорджа.

У напівтемряві, протягом кількох секунд, поки Джордж намацував вимикач, Вернон уперше відчув невідворотний подув смерті Моллі — простий факт її відсутності. Це усвідомлення було викликане знайомими запахами, спогади про які вже почали притуплятися: запахами її парфумів, її цигарок, сухих квітів, які вона тримала в спальні, кавових зерен, теплим духом випраного одягу. Він довго говорив про неї, та й думав про неї, але уривками, серед робочого багатолюддя, або ж поринаючи в сон, і досі жодного разу він не впустив її в своє серце і не відчував нестерпного горя, що ніколи більше не побачить її й не почує. Вона була йому другом, може, найкращим, якого він тільки мав, і вона відійшла. Він міг виставити себе дурником перед Джорджем, чиї обриси розпливаються навіть зараз... Цього особливого різновиду спустошення, раптового хворобливого стискання в горлі, у піднебінні, він не знав з дитинства, ще з середньої школи. Туга за Моллі. Він приховав спазм жалю до самого себе за гучним дорослим кашлем.

Помешкання було таким самим, яким вона його лишила, коли нарешті погодилася переїхати до спальні на Джорджевій половині, змушена була стати ув’язненою під наглядом Джорджа. Коли вони минали ванну кімнату, Вернон помітив знайому спідницю Моллі, накинуту на сушарку для рушників, а сам рушник і ліфчик валялися на підлозі. Понад чверть століття тому Моллі з Верноном прожили разом майже рік, у крихітній квартирці під мансардою на Рю-де-ля-Сьєн. На підлозі завжди валялися мокрі рушники, і водоспади її спідньої білизни потоками вивергалися з шухляд, яких вона не замикала, і велика прасувальна дошка ніколи не засувалася, і до однієї переповненої шафи запихалися сукні, аж заминалися плечі, вішалися косо, упритул, стиснуті казна-як, неначе пасажири в метро. Журнали, косметика, банківські рахунки, намиста, квіти, трусики, попільнички, запрошення, тампони, платівки, авіаквитки, туфлі на високих підборах — жодна поверхня не обходилася без речей Моллі, тож коли Вернону треба було працювати вдома, він ішов писати до кав’ярні на їхній вулиці. Але, попри все, щоранку Моллі з’являлася свіжою з цієї мушлі дівочого безладу, як Венера Ботічеллі,— не оголена, звісно, але без зморщок, доглянута, чепурна,— до офісу паризького «Воґу».