Іен Мак'юен - Амстердам

Він нікому не казав, що застряг у своїй роботі. Натомість розповідав, що їде на канікули. Насправді він і сам не вважав, що у нього творча криза. Іноді робота буває важкою, і треба скористатися попереднім досвідом, щоб налагодити її. Отже, Клайв лишився в Лондоні, був присутній на обіді, виступив з промовою, присудив нагороду й, уперше в житті, серйозно посварився з Верноном. Лише першого березня він приїхав на Юстонський вокзал і знайшов перше купе першого класу в потязі, який прямував до Пенрита.

Він насолоджувався довгими мандрівками поїздом завдяки заспокійливому ритму, що допомагає думати — саме цього й треба після конфронтації з Верноном. Але влаштуватися в купе виявилося не так просто, як мало би бути. Ідучи по платформі у пригніченому стані, він відчував нерівність власної ходи, ніби одна нога довша за другу. Коли він знайшов де сісти, то зняв черевика і побачив пласку чорну жуйку, що глибоко в’їлась у зигзагоподібний малюнок підошви. Верхня губа вигнулася від огиди; поїзд уже рушив, а Клайв і досі складаним ножем зрізав і зчищав налипле. Під лепом жуйка досі була рожевуватою, наче м’ясо, і м’ятний запах ще не вивітрився — був слабкий, але відчутний. Яка бридота — близький контакт з умістом чужого рота, з бездонною вульгарністю людей, які жували цю гумку і виплюнули її просто там, де стояли. Вимивши руки, Клайв повернувся до купе, витратив кілька розпачливих хвилин на пошук окулярів до читання, доки не знайшов їх на сидінні поряд, і тут зрозумів, що забув ручку. Коли ж нарешті він спрямував свою увагу у вікно, його дух знову скорила стара знайома мізантропія, і Клайв не побачив у забудованому пейзажі, який проповзав у вікні, нічого, окрім потворності й безглуздої активності.

У своєму куточку Західного Лондона, у власній метушливій марноті буднів, Клайву було легко думати про цивілізацію як про суму родів і жанрів мистецтва, на рівних з дизайном, кулінарією, добрим вином тощо. А тепер він побачив її такою, якою вона є насправді: квадратні милі вбогих сучасних будинків, чия головна мета полягає у підтримці телевізійних антен і тарілок; фабрики, що виробляють мотлох, який і по телевізору рекламувати ганьба; жалюгідні вервечки вантажівок, застряглих у черзі, щоб розвезти цей мотлох; і скрізь — дороги та сваволя руху. То було мов похмільний ранок після званої вечері. Ніхто б такого не побажав, але нікого й не питали. Ніхто не планував такого, ніхто не хотів, але більшість людей проживає саме тут. Споглядаючи милю по милі, хто повірив би, що бодай колись існували доброта й уява, Перселл [24] Генрі Перселл (бл. 1659-1695) — англійський композитор доби бароко. і Бритен [25] Єдвард Бенджамін Бритен (1913-1976) — британський композитор, диригент і піаніст. Його надзвичайно різноманітна творчість знаменувала відродження британської опери. , Шекспір і Мільтон? Коли ж поїзд набрав швидкість і погойдуючись помчав геть від Лондона, у вікні з’явилася сільська місцевість, а з нею — і зародки краси, спогади про неї, які мерехтіли, щоб за кілька секунд потонути в річці, загнаній у бетонний шлюз, чи зникнути у несподіваному сільськогосподарському пустищі без живоплотів і дерев; і дороги, нові дороги, які біжать без докорів сумління, ніби тільки одне й має значення — опинитися в іншому місці. Якщо ж порівнювати з існуванням будь-якої іншої живої форми на землі, людський проект виявився не просто провальним — він був помилковим від самого початку.

Якщо хтось і був тут винен, це — Вернон. Клайв раніше часто їздив цим маршрутом і ніколи не відчував сплутаності в думках. Він не міг перевалити відповідальність за це на жуйку чи на загублену ручку. Їхнє непорозуміння того вечора досі відлунювало у Клайва у вухах, і він боявся, що це звучання переслідуватиме його і в горах, руйнуючи спокій. І навряд чи це просто спогад про голосну суперечку — зростала тривога за свого друга, і роз’їдало відчуття, що Клайв ніколи по-справжньому і не знав Вернона. Він відвернувсь од вікна. Отак подумати: лише тиждень тому він попросив у свого друга про незвичайну й інтимну річ. Якою ж помилкою це було, тим паче що відчуття у лівій руці зовсім зникло. Просто дурна тривога, викликана похороном Моллі. Один з поодиноких нападів страху смерті. Але наскільки вразливим був він того вечора! І його зовсім не втішило, коли Вернон попросив того самого для себе; йому це коштувало просто записки, просунутої під двері. І можливо, це пояснюється певним... дисбалансом у їхній дружбі, який Клайв завжди відчував у серці, але щоразу відмітав, ненавидячи себе за негідні думки. Дотепер. Так, у їхній дружбі є якась однобічність, що, як поміркувати, робить учорашнє зіткнення не таким уже несподіваним.