Аскольд Мельничук - Що сказано

Усі впали в транс. На білому обрусі, поруч свічника, стояла супниця по вінця з борщем, що рябів вінчиками олії. Золоті кружальця нагадали йому очі коропа, якого Ластівка почистила раніше. Початком вечора оволоділа смерть.

Стефан завів похоронним речитативом, яким диякон Процак читав Діяння апостолів: «Згадаймо тих, кого немає з нами…»

Бо бачив, як довкола покою підносяться засніжені гори. Вітер колихав свічі.

Кожне ім’я викликало в його уяві чиєсь обличчя. Ось кухарка Ядвіга на подвір’ї свого прадіда бігає за гускою, ловить і скручує їй шию; євреї, між якими і легендарна пані Ґлікова, зігнані нацистами на площу; мадам Попровська верхи на білому коні в паризькому парку; Ігор, забраний поліцією; Зенон, розстріляний німцями.

Сьогодні старий мав історії, які мусив оповісти. Хоч раз він не стримається.

Він розповів про Федора, який одного свят-вечора приволікся додому так пізно, що дружина нагородила його ударом ножа в горло. Потім про бомбардування Львова. І Відня. Ще деінде, коли заверещала сирена, Стефан не пішов до сховища. Він лежав і читав у ванній, коли бомба розтрощила стіну і загнала йому в бік стрілу. За піаніно сидів масний маестро Раковський, що, як казали, двічі зрадив свою батьківщину — спочатку німцям, потім росіянам, — але який все одно утік в еміграцію, одному Богу відомо чому. Він учив Ластівку в таборі для переміщенців грати на піаніно. Міг годинами імпровізувати так, аж здавалося, ніби тілом його править дух Ліста. І саме цей дар, наголосив Стефан, — дар ума перетворювати недоладність досвіду в гармонію — його зрадив.

Висновок такий, додав він, втупившись у Бо, котрий, здається, єдиний його слухав, — що жоден дар, хоч який дивовижний не є, сам не зробить людину доброю.

Що довше він говорив, то жвавішим ставав. Його пам’ять грала невідшліфовану фугу. Охочих слідкувати за нею вже не було. Всі інші давно повитирали сльози, відігнали сумні думки. Вони готові вдихати сьогодення. Аркадій позіхав; Лілька мляво постукувала ложкою по суповій тарілці. Але старого переповнювали привиди. Вони надимали його, наче вітрила, що ловлять вітер. Він сміявся, щипав кінчики своїх вусів і розповідав усім, як його брат Зенон одного ранку пішов шукати підставку, на якій тримається небо. Бо бачив раму, яка втримувала шматки неба над столом. Голос Стефана струменів, наче музика, що рвалася колись з-під пальців маестро Раковського. Львів, Перемишль, Берхтесґаден: назви і люди, розділені колись десятками років і миль, раптом виявилися набитими, мов одяг, в одній шафі. Стефан так довго носив їх, що геть позношував усі.

Потім Ластівка поклала руку стрийкові на плече, і той пробудився. Закліпав очима, провів язиком по губах, прочитав «Богородице Діво» та «Отче наш», подякував та поблагословив тацю з калачем, помащеним медом.

Трапеза почалася.

Його розбудив новий шум: кап, кап. Діра в даху, вода збиралася у заглибленні підлоги в ногах його ліжка. Він дивився на «Одаліску», що зі східною розкішшю розляглася на стіні. Лідині щоки. Він підтягнув синє простирадло під саму шию. Свіже, щойно випране. Згадалися бандуристи на Ластівчиному весіллі, хотдоги, з’їдені на березі Елліс-Айленда, вода кольору кави, що плескалась об човни в затоці; м’які груди Мартіни в прохолоді вересневого бризу; батько, чий похорон він пропустив, гуляючи на Сімплонському перевалі в Швейцарії; дзвоники на шиях корів, що дзеленькали в нього за спиною на італійському кордоні, потім Бріґґ, кава в ресторанчику і кельнерка зі щирою усмішкою і пишними стегнами. А по десятиліттях тиші, дедалі глибшої в оточенні шуму інших людей, міст, війн, він почав чути інший голос. Спочатку дуже тихий і нечіткий. Потім ясніший. То був голос іншого «я». Життя — вистава для одного глядача. Чи не накласти йому протези? Недоумок Ігор по арешті зник — за словами Зенона, без сліду. Ніщо не вмирає, то й частки мене житимуть теж. Частки мене. Змарноване життя. Пияк, сластолюбець, пішак сильних світу цього. Якщо Ерос не зміг врятувати, тоді що? Однак. Навіть у вмиранні є своя приємність. Він кається лиш за моменти гніву, жорстокості. Хай кожен спокійно увійде у царство праху.

Мати рухається у м’якому білому світлі, але погляд ніяк її не зловить. Усе танцює. Жовтий комод зливається з блакитною стіною. Світлина Бога кровоточить крізь раму. Гарячка цяткує мозок кольорами й чіткими думками, що тануть. Таке з ним буває у школі, коли він дивиться на слова, а вони тверді та опуклі, мов гори, і значення їх забуваються: тоді він просто милується їхньою формою. Іншим разом слова прозорі, мов джерельна вода, і він бачить їх наскрізь аж до горбатих ропух й оранжевих рибок, а вода несе його далі, вперед. Чому? Нібито без причини. А тепер його солдатики розкричалися на нього. Вони в своєму таборі, на підлозі. Стікають кров’ю, зітхають. Мама поможе тому, поламаному, знайти руку. Голова як вапняк, ставок замулений, чапля, змія мідноголова. Мідь літа. Літня голова. До школи він іти вже не захоче, нізащо. Біллі Вейр — байстрюк. Він не певен, що це слово значить; просто здогадується, по вологому синьому простирадлі; мокрий від гарячки і поту, а ніс чує медичний спирт. Ізопропіл! Раз вони з Ріком балакали про дівчат, і він розповів, як боровся з Даркою. Чути, хтось сміється за вікном, під шовковицею. Мати сидить на краю ліжка і тримає горнятко чаю з цитриною і медом. Вона пахне, як простирадла, вимочені у шовковичній воді. Пальцями прочісує йому волосся. Його душа починає розчинятися, обличчя вже не його, і він уже не в тілі — висить у повітрі під хмаркою світильника, тріпотить метеликом над мамою, що похилена над ним. Звідкись вривається голос батька. Він поруч, підморгує. Бо батька любить, хоч той і кричить. Він приніс прес-пап’є, як блюдце, кругле таке й важке. Дід Стефан помер. Він поставив блюдце на товстий край і крутнув. Воно обертається, як гіроскоп — як балерина чи мармурова кулька, що бігає по обідку миски. Поволі воно хилиться, падаючи, звук падіння теж повільнішає, поки не гупне долі. Йому прошили голову розжареними голками. Колись мати лякала, що якщо він перейде на англійську, вона пришиє йому язика. Але він любить англійську, бо нові слова мають смак, а старі не мають. Від нових удома гарнішає. Chair має подушку, а крісло — ні, саме лише дерево. Мати питає, чи не хоче він послухати якусь історію, так, хоче, та повіки важкі, й голова болить від рахуби солдатиків. Мати співає, він заплющує очі й засинає.