Аскольд Мельничук - Що сказано

Стефанові Аркадій подобався. В очах селюка Стефан бачив тривкий вогонь: саме така кров вдихне нове життя у цей не такий уже новий Новий Світ. Полохливі псевдо-аристократи, як-от він сам, не мали перспективи в Америці, тож він сподівався на життя, скрашене шахами, філософією і сигарами. І не мав нічого проти. Ніцше правильно казав: що не вбиває, те робить тебе сильнішим.

— До того ж, їй уже тридцять чотири.

Вінчали їх у дерев’яній церкві XVII століття, що гніздилася між винною крамницею і приймальнею лікаря. По вінчанні весілля попливло вниз, до накритих столів над рікою. На невисокому кону край води сиділи бандурист і невеличкий оркестр, настроюючи інструменти.

Сяяло сонце, небо було чисте, веселе, наче купол циркового намету. Стефан стояв на виході з церкви, спокійно спостерігав повернення простодушності й сміху. Ненадовго це, думав він. І простодушність, і сміх. Ненадовго також злидні та зневіра, які обов’язково прийдуть слідом. Років за двадцять у цей нещасний милий куточок зачастять туристи, жадібні хапонути бодай осколок тієї скелі, з якої орел спадав клювати Прометея. Sic transit [8] Sic transit gloria mundi (лат.) — «Так минає мирська слава». Вислів приписують Томі Кемпійському. …

Як і підозрював Стефан, на них чекала Америка, царство пуританського Бога. У житті стане менше насильства. Не буде наземних мін і бомб. Але вони привезуть із собою психологію людей, що звикли до поразок. Зневірені зазнають невдач, і то швидко. Свобода майже така ж небезпечна, як і її протилежність. Доведеться бути обачними, вчитися поволі, вчитися мовчати. Аркадій розраджував: «Не переймайтеся. Це тимчасово. Лиш поки американці не турнуть росіян». Стефан на те не сподівався, але промовчав.

Незабаром по весіллі Забобони, Вóроги і кількасот мешканців табору, які, нарешті, отримали довгождані запрошення і пропозиції роботи, рушили поїздом до Бремена. На два тижні Міжнародна допомогова організація оселила їх у портових готелях. Потім вони сіли на військові транспортні судна, що мали повезти їх до Америки.

Пасажири, яких припадало по троє на ліжко, спали в третьому і четвертому класах. Оскільки їх розділили за статтю, улюбленим заняттям для чоловіків, дружин та нових пар стали пошуки закапелків, де можна покохатися. З-під трапів, із білизняних комірчин чулися стогони й зойки.

Кожному доручили якусь роботу: хто шевцював, хто допомагав на кухні. Аркадієві дали швабру. Відтворили всі табірні спілки. Видавали щоденну газету, сповнену пліток і порад щодо майбутнього життя, яке — вони це поволі починали розуміти — буде далеким від того, що вони собі уявляли.

Одного вечора Ластівка гуляла палубою на самоті. Сягнула крадькома по цигарку в кишені. Аркадій не схвалював, але вона уявляла себе трохи богемною жінкою. Зрештою, вона колись грала Офелію. Оглядач підпільного часопису описав її як боязку мишку. Але вона не така. Хай очі в неї малі й пронизливі, та мова повільна і мрійна, а голос низький, як у батька.

На воді танцювали оранжеві жаринки. Легкий вітерець зачісував її волосся. Мимо проходив, опустивши голову, моряк, і вона звісила руку з цигаркою за борт. Але моряк поспішав — комір піднятий, зуби цокотять — ледве чи її й помітив. Вона ж не мерзла: мрії-сподівання, ці пухові ковдри юності, вберігали її від льодяного повітря. Океан, спритний продавець романтики, при помочі місяця освітлював свій строкатий крам. На палубу плюхнула гуска — тоді, наче зрозумівши, що десь звернула не туди, витягла білосніжну шию, відштовхнулася лапами і відлетіла. Ухнув, мов пугач, далекий корабель. Може, це круїзне судно і везе багачів, які подорожують не з потреби, а задля чистої насолоди від руху. Ах, ці багачі. Коли настане апокаліпсис (а Ластівка вважала, що він геть забарився), то пропуск від Святого Петра отримають самі багачі. Хто інший може дозволити собі досконалу чистоту мотивів і методів? Вони наче ті Божі улюбленці, равлики, із приладженими до спин домівками, що робить їх вільними й нічим не обмеженими громадянами світу. «Гроші — бензин життя», — казав їй Аркадій. Вичитав у книжці. Філософській книжці. Як же їй із ним пощастило. Він розбирався в механізмі світу, мов годинникар у часомірі.

Із правого борту розтинала хвилі зграйка дельфінів.

Хтось смикнув її за край спідниці. Ластівка глянула: жінка в чорній хустці смокче люльку, притулившись до стінки. По саму шию загорнута в зелений військовий коц. Напевно, поцупила в таборі для переміщених. У Ластівки є свій такий самий. Із кокона старої випиналися її ноги в драних черевиках, заношених до форми сандалів. Пальці руки наставлені на Ластівку, а з диму лиховісним вогнем здіймається хрипкий голос: