Аскольд Мельничук - Що сказано

Він засміявся:

— Ви куди їдете?

— Це не від мене залежить. Стрий скаже. А Ви?

— До Америки. Навіжені Янкі. Бейсбольна команда така.

— Все то ви знаєте, — грайливо мовила вона.

Як його звати? Потайні думки, які він легко відчитував, роїлися в її голові.

— Це — нова Австро-Угорська імперія. Новий Рим. Зміна влади, знаєте. Рух грошей.

Він застібнув пальто. Вона затисла в руці лампочку й опустила очі. Двері відчинилися. Вийшла дівчина в окулярах, із тугими косами. В одній руці тримала паку нот, другою прикривала верхні ґудзики блакитного светра.

- Панна Забобон… — голос маестро Раковського, тонкий і тонічний.

Аркадій усміхнувся, цокнув закаблуками і притримав пальцем двері.

Із кімнати солодко пахло американським лосьйоном для гоління.

— Я постою тут, — сказав Аркадій.

— Я сама даю собі раду, — відказала вона.

У кімнаті Ластівка кинулася до піаніно, наскочивши по дорозі на підступний ящик, вилізла на табуретку і вкрутила лампочку. Коли та засвітилася, стало видно, що вчитель сидить на ящику і дивиться на її ноги. Вона зіскочила, обтерла і посунула на місце табуретку.

Раковський був не в гуморі. Він посмикував носа, відводячи очі в кут.

І мугикав.

Цівочки поту рисували їй чоло, наче нотний стан без партитури.

Педаль вислизала з-під її стоптаної підошви.

Раковський замугикав чутніше.

Сльози набігали на очі, але вона грала далі. Потім схибила нотою.

— Легато, легато. Дурна. Слухай. Горовіц заграв би це так…

Піаніно його перевтілювало. Відразу було видно, що він мастак у теоремах, які описують приховані трелі серця. Дедалі твердіше, дедалі глибше: він щезав у нотах, не дихаючи, гойдався з Терпсихорою на линві понад прірвою. Ластівка затамувала подих. Раптом гра обірвалася, він схопився на ноги й вернувся в знайому роль.

Світло немов підморгнуло: лампочка спалахнула і згасла. Ластівка відчула руку на стегні й підскочила, перекинувши табуретку. «Ой…» У відчинених дверях стояв Аркадій і шкірив зуби. Простяг їй власну лампочку, наче букет квітів.

— Слава Ластівка Забобон? Аркадій Ворог.

— Ви зарано прийшли! — гарикнув Раковський.

— Ні, все гаразд, мій час минув, — сказала Ластівка.

— Ні-ні, у мене урок англійської: Ліда Ґруда чекає, — мовив Аркадій.

— Ви, здається, казали на третю, — впиралася вона.

— Пів на четверту.

— Дуже мило. Але ні. Краще подумайте про Бродвей, — мовила Ластівка.

— Я погоджуся й на Гарлем.

— На що?

Аркадій обернувся до Раковського:

— Завтра, пане, о пів на четверту?

Старий замахав міцною лапою:

— На четверту!

— А лампочка? — запитала Ластівка.

— Ввечері заберу.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Та ні, знаю, — кивнув головою Аркадій.

Багатий Раковський успадкував іще одну лампочку.

Стемніло. За хмарами не видно і зірки. Ластівка з Аркадієм сиділи у міському парку Берхтесґадена. Табір, здавалось, уже був замалий для їхніх мрій.

Вона хотіла знати про нього все. Уперше в житті Аркадій говорив з жінкою відверто.

Його батько був хліборобом, до того, як став куркулем і його розстріляли.

Століттями Вóроги орали землю за дві сотні верств на південний схід від Києва. Аркадій її ненавидів. Нудне вічне небо гнітило: тільки подумати, скільки всього на світі під тим небом, чого ти ніколи не побачиш! А земляки! Тільки й балачок, що про жінок, та збіжжя, та Бога. А самі жінки, сторожкі й цнотливі або дикі, по-тхорячому люті: шкіра темна, стегна мов ночви, чола вузькі, як ложки. Він ненавидів свої щоденні обов’язки — вставати удосвіта, доїти корів, розкидати покорм курям і косити траву, хоча батько купив трактора, щойно на нього спромігся. На щастя, батько розумів Аркадія, бо колись був у Відні й слухав великого тенора Бйорлінґа в опері «Турандот». Того вечора він не забув ніколи. В уяві він часто мандрував до міста циліндрів, фраків і сірих лайкових рукавичок, краю лебедів із дутого скла, різдвяних сценок із пап’є-маше і сережок у формі дирижаблів — там, думав старий, зануривши руки по лікті в гноївку, — там можна весело змарнувати ціле життя, хоч скільки того життя. Підстави для бажання переселитись до міста є. Але ж має чоловік певні обов’язки.

Одного дня десятилітній Аркадій із матір’ю поверталися додому зі щорічної мандрівки до Рівного, де жила її сестра.

Хлопчик тримав у руці дерев’яного коника, якого вирізьбив для нього вуйко.

Мати стояла й дивилася на колію, пахкаючи люлькою. Ще хвилю тому сюрчали цвіркуни. І птахи позникали. Хлопчик почув: хтось піднімається сходами. І знову глянув на матір, що курила люльку.