Аскольд Мельничук - Що сказано

Війна скінчилася. Мільйони людей, чиї домівки було зруйновано, країни розчленовано, а мертвих покинуто, виявилися вільнішими, ніж сподівалися. Союзники знов переконалися: виграти війну — лише половина справи. Тепер вони зіткнулися з наслідками власних дій. Кожна скинута бомба — з обох сторін — створила нові проблеми. Жертви не просто зникли. Якби союзники повернулися спиною до переможених, то створили б цілі країни, що жили б у стані постійного заколоту. Натомість переможці вирішили людяно і мудро: відшкодувати збитки.

По всій Німеччині й Австрії постали табори переміщених осіб. Люди посунули туди мільйонами. Під орудою союзників табори швидко перетворилися на незалежні національні держави в мініатюрі. Мудрий Рим знав, коли сісти осторонь і дозволити людям подбати самим за себе.

Табір «Орлик», закладений для українців, розмістився у Берхтесґадені, під горою Вацман, неподалік від Гітлерової криївки «Орлине гніздо».

Табірне життя було згуртоване і натхненне. Дві тисячі людей тіснилися в гуртожитках із цегли й бетону, колишніх армійських казармах. Кожна сім’я з чотирьох і більше осіб мала окрему кімнату, споряджену примусом й електричним освітленням. По шести роках війни ніхто не скаржився на тісняву. Жодних гранат, лише кілька донощиків. Яка розкіш!

Швидко утворилися гімназія, мистецька і робітнича школи. Найпопулярнішим предметом, звісно, стала англійська. Знання — це сила. Місцевий уряд потребував зв’язкових для співпраці з табірною владою, тобто американцями.

Заснували українці й власну лікарню, і поліцію. Була й кав’ярня. І кінотеатр, де можна було подивитися на Гемфрі Боґарта та Інґрід Берґман у «Касабланці».

Ось які вони, американці, думала Ластівка, а на очі тиснулися сльози. Наші нові господарі.

У таборі вона вперше побачила темношкірого чоловіка, солдата, який добув для неї один із тих жаданих рваних парашутів, із яких жінки шили собі сукні. Фарбували тканину, оздоблювали сіткою від комарів і — voilà! Танці, фестини.

У Берхтесґадені Ластівка поновила заняття музикою. «Бач, — бурчала Наталка. — Я ж казала, що до того прийде».

Її вчитель, маестро Раковський, невисокий зануда у широкій червоній краватці, сварячи бездарних учнів, щоразу жилястими пальцями загрібав назад свою хвилясту сивизну. Уроки відбувалися на складі харчів. Заклопотані учні пробиралися між бляшанок молока, тунця, томатів, на кожній — штамп і обіцянка дієвої, практичної Америки. Учні мали приносити кожен свою лампочку. Кожен заходив у маленьку кімнатку, вилазив на ящик, вкручував свою лампочку, мучився з півгодини (бо жоден не мав ані йоти таланту), викручував свою лампочку і поступався місцем черговій жертві Раковського. Маестро Раковський користався з тих затемнень, аби подлубатися в носі. Якщо приходила гарненька учениця, він силкувався попестити що вдасться — сідничку, груди, черевичок.

Учні все йшли і йшли. Часу у всіх було вдосталь. Зболені душі раптом відчули потяг до музики. Музика була здатна виразити їхні плутані почуття, те, що втрачено, що перебачено. Музичні заняття живили оману нормальності, потрібну, аби подолати неуникненну напругу табірного життя.

Люди експериментували зі своїми альтернативними «я». Багато хто з цих підлітків усі ці роки звідкись кудись утікав — що ж вони могли знати про себе? А тепер-от дізнаються, щось відкриють, щось почнуть наново. Слюсарі вивчали французьку, філософи вчилися слюсарювати. Піаніно було досконалим гральним майданчиком. Сімдесятилітні й собі жадали позмітати пил зі слонової кістки, бодай на півгодини.

Засуджений власним генієм масний Раковський багатів.

Певна, що вона на самоті, Ластівка запалила цигарку. І чи не щохвилі мацала свою лампочку в солом’яній торбі.

— Не зарано?

Вона обернулася: чорний берет, тепла напівшинель (а надворі ж сонце!). Голос ніби знайомий, із гарчливою ноткою.

— Мій урок о третій. Як завжди.

— Та ні, дорогенька.

Блакитні очі, трохи розкосі, видно татарську кров. Риси обличчя витончені, мов у римлянина. Вона провела пальцем по волоссю.

Він говорив розв’язно.

— Неправда. Це мій час.

— Мій урок завжди о третій, — сказала вона.

— Я вранці умовлявся з Раковським. Він сказав: на третю, — наполягав незнайомець.

— Помилився, мабуть. — І додала, стишеним голосом: — Пиячить, знаєте.

— Ви що граєте?

— Прелюдію Рахманінова. Дивовижна… — Вона забула про досаду. Її нове захоплення музикою надихало. Вона відкрила ноти і показала йому складний уривок. — Бачите?