Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Що ти в біса наробив? — запитав він.

Ель Ґурре пробував зрушити Салінаса з місця. Знову повторив, що треба йти. Тоді Тіто схопив його за барки й почав кричати йому просто в обличчя: «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?!»

— Заспокойся, хлопче, — сказав Ель Ґурре.

Але Тіто не вгавав, він кричав дедалі голосніше: «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — і трусив Ель Ґурре, мов шматяну ляльку. «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — він відірвав його від землі і трусив ним уже в повітрі, — «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — аж поки Салінас не закричав: «ДОСИТЬ, ХЛОПЧЕ, ГОДІ!» — вони були, наче троє божевільних, що лишилися на опустілій темній сцені, — «ПРИПИНИ НЕГАЙНО!»

На сцені зруйнованого театру.

Кінець кінцем вони силою поволокли Тіто за собою. Ніч ясніла загравою пожежі. Вони перетнули поле й, ідучи річищем пересохлого потічка, вийшли на дорогу.

Коли вони побачили старий «Мерседес», Ель Ґурре поклав руку Тіто на плече й сказав, що той показав себе молодцем і тепер уже все позаду. Але той не переставав повторювати ті самі слова. Він уже не кричав. Він промовляв їх тихенько, дитинячим голосом: «Що ми в біса наробили. Що ми в біса наробили. Що ми в біса наробили».

Посеред полів червоним полум’ям на тлі нічного неба ясніла стара гасієнда «Мато Рухо». Єдине, що вирізнялося на бездоганно рівному, порожньому видноколі.

Три дні по тому до гасієнди «Мато Рухо» прискакав верхи чоловік у брудному лахмітті. Під сідлом у нього була стара шкапа: шкіра й кістки. У коня було щось із очима, і коло жовтої рідини, що слизила в нього з очей, роїлися зграї мух.

Чоловік побачив стіни гасієнди, що марно й безглуздо стирчали, почорнілі, серед велетенської вигорілої жаровні. Мов останні зуби в роті у старого діда. Пожежа була перекинулася й на старезний дуб, що багато літ давав домові затінок. Мов чорний кіготь, він тхнув бідою.

Чоловік не злазив із сідла. Він пустив коня тихою ходою і зробив півколо круг гасієнди. Під’їхав до колодязя й, не злазячи з коня, одв’язав цеберко й кинув його вниз. Почувся лункий удар бляхи об воду. Чоловік підвів очі й поглянув на гасієнду. На землі, опершись на залишки стіни, сиділа дівчинка. Вона свердлила його поглядом двох непорушних очей, що блищали на замурзаному сажею обличчі. На ній була червона спідничка. Дівчинка вся була чи то в подряпинах, чи то в порізах.

Чоловік витяг цеберко із колодязя. Вода була чорнувата. Він помішав її циновою ложкою, але чорнота ніде не ділася. Він зачерпнув ложкою води, підніс її до рота й зробив довгий ковток. Знову подивився на воду в цеберку. Сплюнув досередини. Тоді поставив цеберко на цямриння й піддав коню п’ятами попід боки. Під’їхав до дівчинки. Вона підняла голову й подивилась на нього. Здавалося, вона не має що йому сказати. Якусь мить чоловік вивчав її: очі, губи, волосся. А тоді простяг їй руку.

Вона підвелась, ухопилася за простягнуту руку й дала посадити себе верхи, за спиною в чоловіка. Стара шкапа переступила з ноги на ногу, пристосовуючись до нового вантажу. Двічі сіпнула мордою догори. Чоловік гаркнув щось невиразне, і кінь заспокоївся.

Повільною ступою вони віддалялися від гасієнди. Сонце пекло немилосердно. Дівчинка опустила голову вперед і, спершись чолом на засмальцьовану чоловікову спину, заснула.

Світлофор засвітився зеленим, і жінка пішла через вулицю. Вона йшла, уважно дивлячись під ноги, бо в нерівностях асфальту й досі стояла вода — нагадування про недавно відшумілу провесняну зливу. Вона йшла граціозним кроком, ширину якого задавала обтисла спідниця її чорного костюму. Завчасно помічаючи калюжі, вона ретельно їх обминала.

Перейшовши на другий бік, вона спинилася. Вулицею сунув натовп, наповнюючи передвечірнє місто сквапливими кроками чи то додому, чи то на волю. Їй подобалося відчувати, як напливає на неї течія міського життя, і вона якийсь час стояла отак, посеред тротуару, непередбачувана й незбагненна, мов жінка, яку зненацька покинув коханий. Сама не розуміючи, що робить.

Повагавшись, вона обрала напрям уліво й прилаштувалась до людського потоку, що плинув у той бік. Вона без поспіху йшла вздовж вітрин, притримуючи на грудях шаль. Незважаючи на вік, висока й певна себе, йшла молодечою ходою, що додавала шляхетності її сивині. Волосся в неї було зібране у вузол на потилиці й заколоте темною шпилькою, як ото носять дівчата.

Вона зупинилась коло крамниці з побутовою технікою і якусь мить розглядала стіну з телевізорів, що безцільно множили одну й ту саму картинку з диктором теленовин. Але на різних екранах картинка мала різний відтінок, і це її заінтригувало. Далі почався ролик: бойові дії в якомусь місті, і вона попрямувала далі. Пройшла по калле Медіна, перетнула майдан Божественної Помочі. Опинившись перед галереєю «Флоренсія», вона повернула голову, щоб подивитися на панораму вогнів, що двома лініями тягнулись уздовж палацового двору і сходились на протилежному кінці, коло виходу на проспект Двадцять четвертого липня. Вона зупинилася. Підняла очі догори, щось видивляючись на сталевій арці головного входу, але не знайшла нічого вартого уваги. Зайшла до галереї, зробила кілька кроків, а тоді зупинила якогось чоловіка. Попросила вибачення й запитала, як називається це місце. Чоловік відповів. Вона подякувала й побажала йому гарно провести вечір. Той усміхнувся.