Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Урібе не мав чим перекрити таку ставку. І поклав карти на стіл. Граф сказав йому, що він міг би поставити на кін свою аптеку, а тоді зайшовся сміхом, наче божевільний, і багато з тих, що сиділи навколо, почали сміятися разом із ним. Урібе посміхався. Рука його й далі лежала на картах, немовби він хотів із ними попрощатися. Тут граф споважнів, подався вперед, поглянув Урібе в очі й сказав:

— Знаєш, у тебе гарна дівчинка.

Урібе спочатку не зрозумів, про що мова. Він чув на собі погляди всіх присутніх, і голова в нього не варила. Граф пояснив:

— Бельсіто проти твоєї дівчинки, Урібе. Це чесна пропозиція.

І він поклав на стіл свої п’ять карт, сорочкою доверху, просто перед носом в Урібе.

Урібе дивився на них, не торкаючись.

Мовив щось упівголоса, але ніхто не розчув — і потім ніхто не міг розповісти, що саме.

А тоді шурнув свої карти по столу до графа.

— Граф забрав мене до себе того самого вечора, — сказала жінка. — Він зробив те, чого ніхто не сподівався. Він чекав шістнадцять місяців, і коли мені сповнилося чотирнадцять, узяв мене за жінку. Я народила йому трьох синів.

— Чоловіків, буває, важко зрозуміти. Перед тим граф бачив мене всього один раз. Він сидів у кав’ярні, а я йшла через майдан. Він запитав когось: «Хто ця дівчинка?»

І йому сказали.

Надворі знову пішов дощ, і в кафе набилася тьма-тьмуща народу. Щоб чути одне одного, треба було мало не кричати. Або сісти ближче одне до одного. Чоловік сказав розмовниці, що в неї дуже дивна манера оповідати: здається, вона описує життя якоїсь іншої людини.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви говорите так, ніби все це не має для вас ніякого значення.

Жінка відказала, що, навпаки, усе це значить для неї аж надто багато. Що вона почуває велику тугу за всім, що випало на її долю. Але сказала вона це твердим голосом, без тіні смутку. Чоловік трохи помовчав, задивившись на людей, що снували навколо.

Він подумав про Салінаса. Одного ранку, через два роки після того випадку з Мануелем Рокою, його знайшли мертвим у ліжку. Казали, у нього було щось із серцем. Потім пішли чутки, що його лікар його отруїв, що він труїв його трохи-потроху, кожного дня протягом багатьох місяців. Довга, люта агонія.

Було розслідування, але нічого так і не з’ясували. Того лікаря звали Астарте. Під час війни він заробив був трохи грошей, торгуючи препаратом проти лихоманки. Він винайшов його за допомогою одного аптекаря. Препарат називався «Ботран». А аптекаря звали Рікардо Урібе. У ті часи Урібе працював у столиці. А потім у нього почалися клопоти з поліцією. Спочатку вони знайшли його ім’я в списку постачальників того шпиталю, де орудував Гієна. А потім знайшлися свідки, які стверджували, що він і сам там працював. Правда, багато хто казав, що він порядна людина. Він сам з’явився на допити, усе пояснив, а коли його відпустили, зібрав манатки і поїхав у одне глухе містечко на провінції, далеко на півдні. Купив аптеку і знову взявся за старе ремесло. Жив сам із маленькою дочкою, яку звали Дульче. Казав, що її мати померла багато років тому. Усі вірили.

А він переховував Ніну, дочку Мануеля Роки.

Чоловік обвів усе навколо невидющим поглядом. Він був весь занурений у думки. «Жорстокість дітей, — думав він. — Ми так ґвалтовно перевернули світ, що пробудили жорстокість навіть у дітях».

Він знову обернувся до жінки. Вона не зводила з нього очей. Він почув її голос:

— Це правда, що вас звали Тіто?

Чоловік ствердно кивнув.

— Ви знали мого батька ще раніше?

— Я знав, хто він такий.

— Це правда, що ви перші в нього вистрелили?

Чоловік похитав головою.

— Яке це має значення…

— Вам було двадцять років. Ви були серед них наймолодший. Ель Ґурре ставився до вас, як до сина.

Жінка запитала, чи пригадує він усе це. Чоловік мовчки дивився на неї. Тепер він нарешті впізнав у її обличчі лице тої дівчинки, що лежала була там, унизу, така бездоганно дитяча, така досконала. Він побачив у її очах — ті очі, у спокої її втомленої краси — незвичайну силу тієї дівчинки. Дівчинка: вона повернула голову й поглянула на нього. А тепер ось вона. Яким запаморочливим буває час. «Де я? — запитав себе чоловік. — Тут, тепер, чи все ще там? Чи була в моїм житті хоч одна мить поза тією миттю?»

Чоловік відказав, що пригадує. Що багато років він тільки й робив, що пригадував усе це.

— Багато років я питав себе, як мені слід було вчинити. Але в підсумку я так нікому нічого й не розповів. Я нікому не казав, що того вечора ви були там, у сховку. Можете не вірити, але я кажу щиру правду. На початку, ясна річ, я не казав, бо боявся. Але з часом усе стало інакше. Війна нікого більше не обходила. Люди не хотіли озиратися, вони хотіли йти вперед, їх більше не цікавило все те, що було. Здавалося, минуле назавжди поховане. І я почав думати, що було б краще все забути. Викинути з голови. Але тоді пішли чутки, що дочка Роки жива, що її десь ховають у якомусь містечку на півдні. Я вже не знав, що й думати. Мені не вірилося, що вона могла вибратися з того пекла, але з дітьми ще й не таке буває. Нарешті хтось її побачив і засвідчив, що це саме вона. Тоді я зрозумів, що ніколи вже не виплутаюся з цієї історії. Ні я, ні інші. Природно, я почав питати себе, що вона могла побачити й почути того вечора в гасієнді. Чи могла б вона пригадати моє обличчя? Важко було й уявити, що діється в голові у дитини, яка пережила таке. Дорослі пам’ятають, вони мають почуття справедливості і, часто-густо, жадобу помсти. Але дитина? Спочатку я переконував себе, що нічого не повинно статися. А тоді помер Салінас. Та ще й такою дивною смертю.