Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Усе, я скінчив.

Жінка всміхнулася йому.

— Не знаєте, бува, куди тут можна піти?

— Он туди. Там є одне кафе, де можна спокійно посидіти.

Вони зайшли в кафе, знайшли столик у кутку й сіли одне навпроти одного. Замовили дві чарки вина. Жінка запитала в офіціанта, чи можна тут купити цигарок. Вони закурили. Тоді побалакали про те про се, а зокрема про тих, хто виграє в лотерею. Чоловік сказав, що зазвичай люди не можуть зберегти виграш у таємниці, і найсмішніше, що перший, кому вони розповідають про свою вдачу, це завжди якась дитина.

— Може, у цьому є певна мораль, але я так ніколи й не збагнув, яка саме, — мовив він.

Жінка щось говорила про історії з мораллю і без моралі. Так вони й розмовляли ще якийсь час. Тоді він сказав, що знає, хто вона і чому прийшла. Жінка не відповіла нічого. Вона чекала.

Тоді чоловік повів далі.

— Багато років тому ви бачили, як троє чоловіків убили, холоднокровно вбили вашого батька. Я один із них, єдиний, хто досі живий.

Жінка не зводила з нього очей. Але важко було здогадатися, про що вона думає.

— Ви пришли сюди, щоб знайти мене.

Він говорив спокійним голосом, без найменшого хвилювання.

— І от ви мене знайшли.

Якийсь час вони сиділи мовчки, бо він не мав більше чого сказати, а вона не поспішала говорити.

— Коли я була ще маленька, мене звали Ніна. Але того дня все скінчилося. Відтоді ніхто більше не називав мене цим ім’ям.

— Мені подобалося це ім’я: Ніна.

— Тепер усе інакше. Тепер у мене багато імен.

— Мої спогади починаються з якогось сиротинця; усе, що було раніше, кудись вивітрилося. Потім по мене прийшов один чоловік, що назвався Рікардо Урібе. Він забрав мене з собою. Він мав аптеку в одному містечку на провінції. У нього не було ні сім’ї, ні родичів, нікогісінько. Він усім казав, що я його дочка. Він переїхав у це містечко зовсім недавно, не минуло й кількох місяців. Тож усі йому повірили. Я цілими днями сиділа у нього в аптеці. Коли не було покупців, він учив мене грамоти. Не знаю чому, але йому не подобалось, коли я сама гуляла по містечку. «Усього, чого ти маєш навчитися, ти можеш навчитися від мене», — казав він. Мені було одинадцять років. Вечорами він сідав на дивані, а мені казав лягати коло нього. Я клала голову йому на живіт і слухала. Він розповідав химерні історії з воєнних часів. А пальцями повільно гладив моє волосся. Я відчувала, як піднімається в нього там, під штанами. А тоді він цілував мене в чоло й казав іти спати. Я мала в нього власну кімнату. Помагала йому прибирати в аптеці й у домі. Мила, шила. Він справляв враження доброї людини. Тільки-от боявся, дуже боявся не знати чого. Одного вечора він схилився наді мною й поцілував мене в губи. Він цілував мене, цілував, запускав мені руку під спідницю, скрізь. Я ніяк не реагувала. А тоді він раптом відсахнувся, почав плакати, просити вибачення. Він був нажаханий. А я нічого не розуміла. Кілька днів по тому він сказав, що знайшов мені нареченого. То був один юнак з Ріо-Ґальван, сусіднього містечка. Муляр за фахом. Я мала вийти за нього, як тільки стану повнолітньою. Наступної неділі я поїхала з ним познайомитися. Він був гарний хлопець, високий і худорлявий, дуже худорлявий. Ходив проквільно, може, він був хворий чи щось таке. Ми з ним познайомилися, і я повернулася додому.

Звичайна історія, нічого особливого. Вам цікаво все це слухати?

Чоловік подумав, що вона говорить якось дивно. Мовби не звикла говорити. Мовби говорить чужою мовою. Вона добирала слів, уперши погляд у порожнечу.

— Кілька місяців по тому, одного зимового вечора, Урібе вийшов із дому й попрямував до «Рів’єри». То було щось на кшталт таверни, де люди грали на гроші. Того разу він грав допізна. Йому випав покер на валетах, а перед ним на кону лежало більше грошей, ніж він бачив за рік. Уся гра йшла між ним і графом Торрелавідом. Інші гравці зробили кілька ставок, а тоді спасували. Граф, натомість, затявся. Він піднімав і піднімав. Урібе знав, що його буде зверху, а тому не відставав від графа. Вони вже дійшли до тої точки, коли гравці втрачають відчуття реальності. І тут граф поставив на кін свою фазенду в Бельсіто. У таверні запала мертва тиша. Ви граєте в азартні ігри?

— Ні, — сказав чоловік.

— Тоді, мабуть, вам важко буде зрозуміти.

— Я спробую.

— Вам не зрозуміти.

— Неважно.

— Усе завмерло і настала тиша, про яку ви й уявлення не маєте.

Жінка пояснила, що фазенда в Бельсіто була найгарніша в тих краях. До маєтку на вершечку пагорба вела алея, обсаджена помаранчами, а з вікон дому було видно океан.