Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Жінка незворушно слухала. Він запитав, чи хоче вона, щоб він розповідав далі.

— Розповідайте, — відказала вона.

— Виявилося, що до цього був причетний Урібе.

Жінка дивилася на нього пустим безвиразним поглядом. Вуста в неї були ледь розтулені.

— То міг бути простий збіг, але все це здавалося дуже дивним. Поступово всі дійшли переконання, що та дівчинка щось знає. Сьогодні це важко збагнути, але то були дивні часи. Країна залишила війну позаду й семимильними кроками йшла вперед, люди не хотіли більше згадувати минуле. Але був ще й зовсім інший світ, світ тих, що й досі жили війною, і для них не було місця в цьому щасливому краї. Я був один із таких. Ми всі були такі. Для нас нічого не скінчилося. І ця дівчинка була для нас загрозою. Ми багато про це говорили. Нікому не йшла з голови Салінасова смерть. І в підсумку ми постановили, що дівчинку треба будь-що зліквідувати. Знаю, що це звучить, мов якесь божевілля, але на ділі все було дуже логічно, жахливо, але логічно. Ми поклали її зліквідувати й доручили цю справу графові Торреваліду.

Чоловік на якусь мить замовк. Він дивився на свої руки. Здавалося, він намагається якось упорядкувати свої спогади.

— Він був із тих, хто протягом усієї війни вів подвійну гру. Він був наша людина, але працював на них. Він пішов до Урібе й запитав його, як йому більше до вподоби: сісти в тюрму до кінця життя за вбивство Салінаса чи зникнути по-тихому, а дівчинку залишити графу. В Урібе кишка була тонка. Якби він не панікував і не робив дурниць, ніякий суд ніколи б нічого не довів. Але він боявся, а тому втік. Лишив дівчинку графові, а сам утік. Він помер років десять по тому на еміграції, в якомусь Богом забутому краї. А вмираючи, залишив листа, в якому писав, що ні в чому не винен і що його недругів спостигне кара Божа.

Жінка повернула голову й глянула на дівчину, що голосно сміялася, спершись на прилавок бару. А тоді взяла шаль, яку була повісила на спинку крісла, й накинула її на плечі.

— Розповідайте далі, — сказала вона.

Чоловік повів далі.

— Усі думали, граф зробить так, щоб вона зникла. Але він учинив інакше. Він залишив її у себе. Йому дали зрозуміти, що він повинен її позбутися. Але він не зважав і далі ховав її в себе вдома. Нарешті він заявив: можете більше не хвилюватися через цю дівчинку. І оженився з нею. Багато місяців усі тільки й говорили, що про це весілля. Утім, поговорили та й забули. Дівчинка виросла і народила графові трьох синів. Ніхто й ніколи не бачив її поза маєтком. Усі називали її Донна Соль — таке ім’я дав їй сам граф. Про неї можна було почути дивні речі. Казали, що вона не розмовляє. Що вона ніколи не розмовляла. Ще за часів Урібе ніхто не чув од неї ані слова. Може, вона була хвора. А може, така в неї була вдача. Так чи так, а всі її боялися, хоч ніхто не розумів чому.

Жінка всміхнулася. А тоді дитячим жестом відгорнула назад неслухняне волосся.

Було вже пізно, і офіціант запитав, чи не хотіли б вони повечеряти. До кафе зайшло троє типів, що розклалися в кутку й заходилися грати музику. Щось танцювальне. Чоловік сказав, що не голодний.

— Я вас запрошую, — сказала жінка, усміхаючись.

Чоловікові все це здавалося безглуздям. Але жінка наполягала. Вона сказала, що вони могли б замовити по десерту.

— Десерт будете?

Чоловік кивнув.

— Добре, то значить, десерт. Ми візьмемо десерт.

Офіціант сказав, що це правильне рішення. А тоді додав, що вони можуть лишатися тут, скільки схочуть. Не мусите, мовляв, дивитись на годинника. То був молодий хлопець, що говорив із дивним акцентом. Вони побачили, як він пішов назад до прилавку і голосно прокричав замовлення комусь невидимому.

— Ви часто сюди заходите? — запитала жінка.

— Ні.

— Тут гарне місце.

Чоловік роззирнувся. Сказав, що так, справді гарне.

— Усе це вам розповіли ваші приятелі?

— Так.

— І ви їм вірите?

— Вірю.

Жінка мовила щось упівголоса. А тоді попрохала чоловіка розповісти, що там було далі.

— Навіщо?

— Розкажіть, прошу вас.

— Це не моя історія, а ваша. Ви знаєте її ліпше за мене.

— Хтозна, хтозна…

Чоловік похитав головою.

І знову вп’явся поглядом у свої руки.

— Одного дня я сів на поїзд і поїхав у Бельсіто. Минуло вже стільки років… Я нарешті почав спати по ночах. Ніхто з тих, із ким я мав справи, не називав мене більше Тіто. Я гадав, що мені вдалося все забути, що війна справді скінчилася й лишилося зробити тільки одну річ. Я сів на поїзд і поїхав до Бельсіто, щоб розповісти графові про дівчинку, про криївку, про все це. Він знав, хто я. Він був дуже люб’язний, завів мене до бібліотеки, запропонував мені випити й запитав, за якою справою я приїхав. Я сказав: