Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Ми були солдатами.

— Що ви маєте на увазі?

— Ішла війна.

— Яка війна? Війна була давно скінчилася.

— Не для нас.

— Не для вас?

— Ви нічого не знаєте.

— Тоді скажіть мені, чого я не знаю.

— Ми вірили в кращий світ.

— Як це?

— …

— Як це?

— Коли люди починають убивати одне одного, дороги назад уже немає. Ми не хотіли, щоб до цього дійшло. Почали не ми, а вони. І в нас не лишалося іншого вибору.

— Про який кращий світ ви говорите?

— Справедливий світ, де слабші не мусили б страждати через людську злобу, де кожен мав би право на щастя.

— І ви в це вірили?

— Звісно, що вірив. Ми всі вірили. Ми хотіли збудувати цей світ і знали як.

— Знали як?

— Вам це здається дивним?

— Атож.

— А ми знали. І боролися за це, боролися за праве діло.

— Стріляючи в дітей?

— Так, якщо було треба.

— Що ви таке говорите?

— Вам цього не зрозуміти.

— Чому ж? Ви поясніть, я зрозумію.

— Це як земля…

— …

— …

— …

— Не можна сіяти зерно, не зоравши поля. Спочатку треба розпороти землі черево.

— Тобто спочатку треба пройти крізь страждання, я так розумію?

— Ні.

— …

— Щоб збудувати те, що ми хотіли збудувати, ми мусили багато чого знищити, іншого способу не було, треба було навчитись, як зносити біль і як його завдавати, і хто знесе більше болю — той переміг, не можна мріяти про кращий світ і сподіватися, що ти попросиш — і тобі його подарують, вони б ніколи не поступилися, ми мусили битися, і коли ти це усвідомлюєш, для тебе вже нема ніякої різниці між старими й малими, своїми й чужими, ти ореш землю, і нічого тут не вдієш, цього не зробиш безболісно. І коли наш розум уже не вміщав усього цього жаху, нам давала розраду наша мрія, ми-бо знали, що платимо величезну ціну, але й винагорода наша буде велика, адже ми боролися не за гроші, не за шмат поля, не за прапор, ми боролися за кращий світ, ви розумієте? Ми повертали мільйонам людей нормальне життя й можливість стати щасливими, можливість жити й померти з гідністю, без принижень і знущань, і заради них, заради цих мільйонів ми були готові на все, і що з того, що розстріляно дитину, десятьох дітей, сотню дітей, треба було розпороти землю, і ми це зробили, мільйони дітей чекали, поки ми це зробимо, і ми зробили, і, напевно, вам…

— Ви справді в це вірите?

— Звісно, що вірю.

— Після стількох років ви й досі в це вірите?

— А чому я мав би зневіритись?

— Ви перемогли в тій війні. І що, оце і є той кращий світ?

— Я ніколи над цим не замислювався.

— Неправда. Ви сотні разів замислювалися над цим питанням, але боялися дати відповідь. Так само, як сотню разів питали себе, що ви робили того вечора в «Мато Рухо», чому ви взяли в руки зброю, незважаючи на те, що війна давно скінчилася, чому холоднокровно застрелили людину, якої ніколи раніше не бачили, чому позбавили її права на справедливий суд й убили просто через те, що, раз навчившись проливати кров, ви більше не могли спинитися? Усі ці роки ви тисячу разів запитували себе, чому ви вв’язалися в цю війну, ви без перерви прокручували в голові оці слова про кращий світ, щоб не думати про той день, коли вам принесли очі вашого батька, і не бачити всі оті трупи, що заповнювали й заповнюють вашу пам’ять як нестерпний спогад, як єдина справжня причина вашої боротьби, бо у вас на думці було тільки це — помститися, тепер пора вже вимовити вголос це слово — помста, ви вбивали задля помсти, ви всі вбивали задля помсти, і тут нема чого соромитися, це єдині ліки проти болю, єдиний засіб, щоб не збожеволіти, це те надіб’я, що дає нам змогу битися, але ви стали залежними від нього, і воно спалило вам усе життя, наповнило його привидами; щоб пережити чотири роки війни, ви спалили собі все життя, і тепер навіть не знаєте…

— Неправда.

— Ви вже й забули, що таке життя.

— А ви, що ви знаєте про життя?

— Ба й справді, що я можу знати про життя? Я просто стара божевільна, так же ж? Я нічого не тямлю, я була тоді ще дівчинкою, що ж я можу знати? А я кажу вам, що я знаю, я лежала в криївці під підлогою, і тут з’явились якісь троє, взяли мого батька і…

— Припиніть.

— Вам не подобається те, що я кажу?

— Я ні про що не жалкую, ми мусили боротися й боролися, ми не сиділи вдома, позачинявши вікна і двері й чекаючи, що принесе нам завтрашній день, ми вийшли з наших підземних нір і зробили те, що повинні були зробити, і в цьому наша правда, ви зараз можете говорити все, що хочете, вишукувати які завгодно причини, але тепер усе інакше, щоб зрозуміти, треба бути там, а вас там не було, ви були ще дитиною, це не ваша провина, але вам не зрозуміти.